Ганна Андріївна Ахматова затвора в дуже складний час, час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і воєн. Поети в Росії в таку бурхливу епоху забували, що таке воля, їм часто доводилося вибирати між вільною творчістю й життям. Але, незважаючи на всі ці обставини, вони всі так само продовжували творити чудеса: створювалися чудесні рядки й строфи. Так і Ганна Ахматова до кінця своїх днів присвячувала себе й все своє життя Творчості, поезія завжди була для неї справою життя. Улюблена тема віршів Ганни Ахматовій тема любові. Героїня її любовної
лірики могла б сказати про себе Алл С о ч. Р У словами Данте: “Любов’ю я дихаю… ” Але любов в Ахматової майже ніколи не з’являється в спокійному перебуванні. Це обов’язково криза: зліт або падіння, перша зустріч або розрив, втрата почуття або завершення відносин. Так вірш “Заплакана осінь, як удова…”, поміщене на сторінках книги післяжовтневих років “Anna Domini”, розповідає нам про нещасний, трагично любові, що обірвалася. Перші рядки вірша переповнені характерними для лірики Ахматової темними тонами, що відразу набудовує читача на трагічний фінал: “Заплакана осінь, як удова/ В одягах
чорних всі серця туманить…” Але чому “удова” стає героїнею даного вірша? Для відповіді на це питання звернемося вчасно написання вірша 15 вересня 1921 рік. 1921 рік саме той рік, коли час дуже жорстоко обійшовся з Ахматовій. Наприкінці серпня цього року по несправедливому обвинуваченню в приналежності до контрреволюційної змови був розстріляний Микола Гумилев. Хоча їхні життєві шляхи на той час уже розійшлися, уже три роки пройшло після їхнього розлучення, але він завжди залишався в пам’яті й у серце Ганни Ахматовій дорогою людиною. Тому все пережите разом з Гумилевым залишалося з нею на все життя, було важливим і дорогим. Адже збіглий з життя – не йде із серця. Саме тому овдовілий плач, горе, страждання й скорбота про безвинно загублену людину пронизує весь вірш: від самого початку до фінальних рядків. У вірші присутнє ще один характерний для ахматовской лірики прийом – поетеса не розповідає про те, що трапилося, прямо, вона робить це за допомогою мовців деталей. У даному вірші однієї з таких деталей є фігура осені. Взагалі осінь завжди асоціюється із чимсь смутним, тужливим і похмурим. Так і тут: осінь, як вісниця гіркоти й туги, зіставляється з нерозважною вдовою, знаходить риси, властиві одночасно і явищу природи, і людині. Завдяки цій деталі читач може довідатися про щиросердечний стан героїні, проникнути в глиб її переживань. Ахматовская муза – це муза пам’яті. Саме пам’ять не дає героїні можливості все забути, почати нове спокійне життя: “… Перебираючи чоловікові слова, / Вона ридати не перестане…” Пам’ять відстороняє давні вчинки й пристрасті від забуття, зберігає у свідомості все, що випало героїні, постійно змушує переглядати й переосмислити пережите. І так буде вічно, пам’ять завжди буде повертати її до минулого. Але все-таки маленький вогник надії мерехтить у душі героїні: “И буде так, поки найтихіший сніг/ Не зглянеться над скорботною й втомленою…” Про це свідчить уживання Ахматової більше м’яких, світлих тонів, ніж ті, що були на початку вірша: чорне переміняється білим, туманність перетворюється в тишу (“найтихіший сніг”). Героїня сподівається, що так само, як брудна, похмура осінь переміняється холодною, свіжою зимою, так і її втомлена, змучена душа “охолоне”, придбає спокій і настане кінець її борошнам і стражданням. Але, як відомо, серце ніколи не забуває, тому обидві! рнуться чи її надії в реальності – покаже час. Але героїня впевнена, що навіть за хвилинку “забвенья були й забвенья млостей”, що приносить їй пам’ять про дорогу людину, вона віддала б життя, і що “за це життя віддати не мало”. Вірші Ганни Андріївни Ахматовій про любов майже завжди просочені почуттям сумуй, але головне, що робить їх такими проникливими, це співчуття, жаль у любові. Коли читаєш ці вірші перед тобою відкривається вихід з миру замкнутої, егоїстичної любові, любові-забави до справді великої любові для людей і в ім’я любові
