Вільям Тенн Недуга

Вільям Тенн
Недуга
–
У сріблястій місячній імлі
Науково-фантастичні оповідання та повісті
Київ, “Веселка”, 1986
Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com
Переклад Лариси Боженко
–
Відкриття зробив росіянин Микола Бєлов, який і повідомив про це на зореліт. Бєлов натрапив на свою знахідку миль за шість від корабля наступного дня після посадки, коли був у звичайній геологічній розвідці. Він мчав собі в гусеничному “джипі” – американському авто, виготовленому в Детройті.
Росіянин майже

відразу радирував на ракету. В рубці, як завжди, сидів штурман Престон О’Брайен. Перевіряючи електронний обчислювач, він ввів у машину приблизні дані для зворотного маршруту. Штурман зразу ж відгукнувся на виклик. Бєлов, звісно, говорив англійською, О’Брайен – російською.
– Слухайте, О’Брайен! – збуджено вигукнув геолог, впізнавши голос штурмана.- Вгадайте, на що я натрапив? На марсіян! Ціле місто!
О’Брайен рвучко вимкнув зумкотливий обчислювач, відкинувся в кріслі і п’ятірнею скуйовдив коротке руде волосся.
Земляни були переконані, що вони єдині на запилюженій льодяній планеті. Дізнавшись, що це, може, й не так, О’Брайен раптово відчув гострий напад клаустрофобії. Здалося, ніби опинився у тихій просторій залі університетської бібліотеки, скупчивши увагу на дисертації, а навколо повно гомінливих першокурсників, які щойно закінчили писати твір з літератури. Така неприємна хвилина вже була в Бенаресі, на початку експедиції, коли його гнітило тоскне видіння: він, самітний, безпорадний, лине в німому чорному безмежжі. Потім О’Брайен прокинувся від сну, побачив над собою могутню руку Колевича, що звисала з верхньої койки, почув його богатирське слов’янське хропіння. І не в тому була справа, що розгулялися нерви, втішав він себе, у всіх тоді нерви геть розшарпалися… такі вже випали важкі дні.
Його завжди дратувало, коли до нього вдиралися без дозволу. Він з досадою потер руки й покосився на свої рівняння. Звичайно, якщо подумати, то до кого вдерлися без дозволу? До марсіян. Отож-бо!..
О’Брайен відкашлявся і стримано спитав:
– Живі марсіяни?
– Звісно, ні. Звідки візьмуться живі, коли на планеті не залишилося ніякої атмосфери? Хіба що лишайники та два-три види піщаних червів, ми таких уже бачили біля корабля. Останні марсіяни померли, мабуть, мільйон років тому. Але місто зовсім ціле, О’Брайен, цілісіньке, майже не займане часом!
Хоча штурман мало знався на геології, це йому здалося неймовірним.
– Місто ціле? Тобто за мільйон років воно не розсипалося на порох?
– Саме так,- урочисто сказав Бєлов. – Розумієте, воно підземне. Дивлюся – широчезна похила западина! Чого б це, думаю? До ландшафту аж ніяк не пасує. Звідти без упину дме, могутній повітряний струмінь не дає піску засипати отвір. От я і в’їхав туди на “джипі”, заглибився ярдів на шістдесят, а там – величезне безлюдне місто, як Москва, та не сучасна, а що буде років через тисячу, може, десять тисяч. Ох, і гарне ж місто, О’Брайен!
– Нічого не чіпайте! – застеріг штурман.- Як Москва? Досі – як Москва?
– Думаєте, я з глузду з’їхав? Я саме роблю знімки. Не знаю, яка тут механіка підтримує протипіскову вентиляцію, але вона дає також і світло. Тут видно мов удень. А яке місто! Бульвари – різнобарвне мереживо. Будинки… Куди там Долині царів, куди там Хараппі! Не порівняти! Адже я ще й археолог, О’Брайен, це моя пристрасть. Не знали? Тож знайте! Шліман за таке відкриття півжиття віддав би! Справжнісіньке диво!
О’Брайен усміхнувся. В такі хвилини мимоволі розумієш, що росіяни – непогані хлопці і, може, все ще якось владнається.
– Вітаю,- сказав він.- Фотографуйте і швидше на базу. Я попереджу капітана Гоза.
– Чекайте, О’Брайен, це ще не все. Цей народ… марсіяни… вони були такі ж, як і ми! Такі самі люди!
– Люди?!
В навушниках забринів радісний сміх Бєлов а:
– Я теж був приголомшений! Дивина, правда? Справжні тобі люди. Навіть іще кращі. Тут посеред площі височать дві статуї. Мушу сказати, що вони зробили б честь Фідію, Праксителю, Мікеланджело. А походять ще з часів нашого плейстоцену або пліоцену, коли на Землі гасали шаблезубі тигри.
О’Брайен щось пробурмотів і відключився. Припав до ілюмінатора. Скільки сягало око, стелився пустельний простір з одноманітними горбами й узгір’ями, що тяглися вдалечінь і танули в хмарах дрібного піску.
Ось він, Марс. Мертва планета. Так, мертва. Лише найпримітивніші форми тваринного та рослинного життя примудрилися якось уціліти в суворому світі, де майже нема ні повітря, ні води.
А колись тут жили люди – такі, як він сам, як Микола Бєлов. Були в них і наука, і мистецтво, можливо, навіть різні філософські вчення. Колись вони населяли Марс, ці люди, а нині їх нема. Певне, і для них існування стало складною проблемою, яку вони неспроможні були розв’язати?
З-під корабля незграбно вилізло двоє в скафандрах. О’Брайен упізнав обличчя за прозорими заборолами круглих шоломів. Нижчий на зріст Федір Гуранін, головний інженер; другий – його помічник Том Смейзерс. Вони, мабуть, оглядали хвостові сопла, перевіряли, чи, бува, немає якихось пошкоджень після міжпланетної подорожі. За тиждень перша експедиція Земля – Марс вирушить у зворотний шлях. Усі механізми треба перевірити заздалегідь, щоб у польоті ніщо не відмовило.
Смейзерс помітив за ілюмінатором О’Брайена і помахав рукою. Штурман махнув у відповідь. Гуранін трохи загаявся, потім також привітався. Тепер забарився О’Брайен. Якось по-смішному виходить! Він відповів Гураніну широким дружнім жестом. Якби це бачив капітан Гоз, то його вродливе смагляве обличчя опромінилося б радісною усмішкою. Бідолаха! Задовольняється навіть такими крихтами добрих почуттів!
О’Брайен вийшов із рубки і зазирнув до камбуза – там Семен Колевич, помічник штурмана і головний кок, відкривав консерви на обід.
– Не знаєте, де капітан? – запитав по-російськи О’Брайен.
Той холодно глянув на нього, продовжуючи вправно орудувати консервним ножем, і лише коли відкрив бляшанку і викинув кришку до сміттєпроводу, відповів коротко англійською: “Ні”.
О’Брайен вийшов і зіткнувся в коридорі з маленьким кругловидим лікарем Елвіном Шнейдером – товстун ішов до камбуза на свою вахту. •
– Не бачив капітана, док?
– Він у машинному відсіку,- відповів корабельний лікар.- Про щось радитиметься з Гураніним.
Обидва говорили російською мовою.
О’Брайен кивнув і пішов далі. За п’ять хвилин він розчинив двері машинного відсіку. Капітан Субод Гоз, нещодавно професор політехнічного інституту в Бенаресі, розглядав величезну настінну схему двигунів. Зовсім іще молодий (на зорельоті не було жодного старшого за двадцять п’ять), але на ньому лежала великим тягарем уся відповідальність, і тому очі глибоко запали в підкови загуслої синяви. Здавалося, він увесь час перебував у стані крайнього нервового напруження. Так воно і є, подумав О’Брайен, інакше бути не може.
Він передав капітанові повідомлення Бєлова.
– Он як…- Гоз насупив брови.- Сподіваюся, йому не забракло здорового глузду…- Він раптом усвідомив, що говорить англійською. – Даруйте, О’Брайен, – продовжував він по-російськи, і його погляд став іще похмурішим.- Я щойно думав про Гураніна: мені, видно, здалося, що я розмовляю з ним. Даруйте.
– Ет, пусте, – пробурмотів О’Брайен.- Мені тільки приємно.
Гоз усміхнувся, але усмішка вмить зламалася.
– Надалі постараюся не помилятися. Отож, гадаю, Бєлову вистачило кебети стримати свою цікавість і нічого не чіпати?
– Він запевнив, що ні до чого не торкнеться. Нема підстав турбуватися, капітане. Він, зрештою, як і всі ми, хлопець тямущий.
– Місто ціле-цілісіньке? – непокоївся рослявий індієць.- Там могло зберегтися і життя. А якщо спрацює якась система сигналізації? Наслідки навіть важко передбачити. Хіба ми знаємо, раптом тут збереглася якась автоматична зброя, бомби тощо? Бєлов може нас і себе знищити. В цьому місті, можливо, знайдеться доволі такого, щоб висадити весь Марс.
– Не думаю, – заперечив О’Брайен. – Це вже занадто. Вам, капітане, просто не дає спокою думка про бомби.
Гоз зміряв його довгим поглядом.
– Так, пане О’Брайен, маєте рацію.
О’Брайен відчув, як червона фарба заливає йому лице, і поквапився перевести розмову на інше.
– Дозвольте на годинку забрати Смейзерса. Обчислювачі ніби працюють непогано, та не зайве перевірити деякі схеми. Всяке буває.
– Я спитаю Гураніна, чи обійдеться він без. Смейзерса. А ваш помічник?
Штурман скривився:
– На електроніці Колевич знається набагато гірше за Смейзерса. Він чудовий математик, та й годі.
Гоз допитливо поглянув на нього, немов хотів переконатися, що справа дійсно лише в електроніці.
– Можливо. До речі, просив би вас до повернення на Землю не залишати корабель.
– Що ви, капітане! Я б хотів розім’ятися. Маю право, як і всі, вийти… в інший світ.
О’Брайен аж збентежився від таких гучних слів. Але заради чого він пролетів сорок мільйонів миль? Не дивитися ж на Марс в ілюмінатор.