Вільям Шекспір Сонети
Вільям Шекспір
Сонети
Перекладач: Дмитро Паламарчук
Джерело: З книги:Шекспір, Вільям. Вибране. – К.: Школа, 2003
2
Як сорок зим, суворі й невмолимі,
Чоло твоє поріжуть молоде,
А врода юності більш не цвістиме
І вже зів’ялим листом опаде,-
Що скажеш ти, де молодості шати?
Слова: “Я зберігав недбало їх”
Ганебним будуть вироком звучати
Тоді в устах, розтратнику, твоїх.
Чи відповідь не краща від тієї:
“Оце мій син, на нього подивись,
В нім виправдання старості моєї
І свідчення, яким я був колись”. />
Раз по раз дивлячись на сина свого,
Подібним станеш сам до молодого.
6
Не дай зимі нищівною рукою
Весни й твоєї погубити шал.
Жагою сповни будь-який фіал,
Помнож скарби не літом, а весною.
Це – не лихварство, гідне осороми,
А з власної краси належний зиск,
Це сил поновлення і юний блиск,
Це десять Я навколо тебе в домі.
Ти щастя десять би разів помножив,
Якби відбився в десятьох синах.
Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,
Бо погасить твого вогню не зможе.
Вродливий ти, тож не давай краси
Під вістря невмолимої коси.
16
Але чому, як час почав облогу,
Мій вірш слабкий, він опору тривкого
Не виставить запеклим ворогам.
Досягши верховин краси і сили,
Лани незаймані ори і сій:
Красуні лона радісно б відкрили,
Щоб юний образ повторити твій.
I проросте твоє найбільш тривале
Нове життя і тіла, і душі,
Якого внукам би не змалювали
Мої убогі й немічні вірші.
Віддай себе – і житимеш в століттях
В малюнку власному – у рідних дітях.
21
Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси.
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.
Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не брав так, як вони,
Скарбів земних, перлин всіх океанів,
Зірок і квітів ранньої весни.
У вірші правда – над усе для мене,
І я писав, що мила – чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А не з небес отримала вона.
Мою любов хвалити не годиться,-
Вона не крам, що продають в крамницях.
55
Надгробків царських мармурові плити
Переживе потужний мій рядок,
І образ твій, немов із міді литий,
У вічність перейде. Хоч воєн крок
Зруйнує все – і статуї, і трони,
Каменярами тесаний граніт,
Але твоєї із пісень корони
В тисячоліттях не забуде світ.
Ти смерті й забуття минеш дорогу
І, відшукавши путь в людські серця,
Вперед ітимеш із віками в ногу,
Аж доки дійде світ свого кінця.
І в день суда ти житимеш у слові,
В піснях моїх, що сповнені любові.
66
Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості – ганебний суд,
І злу – добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.
Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов твоя.
90
Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,
Коли зреклись і люди, і Господь.
Віддай на муки в пеклові безодні,
Лиш як остання втрата не приходь.
Не завдавай іще мені страждання,
Як душу знов посяде супокій,
Нехай не йде по ночі грозовій
Холодне, хмуре й дощове світання.
Покинь мене, лиш не в останню мить,
Коли зігнуся від дрібних утрат я.
Покинь тепер, щоб міг я пережить
Удар оцей, страшніший від розп’яття.
Тоді тягар усіх дрібніших втрат
Покажеться мізернішим стократ.
91
Хто хвалиться своїм шляхетним родом,
Хто силою, достатком, хто умом,
Хто шатами – хай шиті всупір модам,-
Хто псом, хто соколом, хто скакуном.
І кожному в одній з отих марнот –
Вершина мрій і втіхи неземної.
Та не зрівняється ніхто зі мною,
Бо враз я досягнув усіх висот.
Твоя ж любов – над родові герби,
Над королівські пишні горностаї,
Коштовніша за всі земні скарби,
Прекрасніша за соколині зграї.
Та горе: скарб мій у твоїх руках,-
Як відбереш його – і щастю крах.
116
Не буду я чинити перешкоди
Єднанню двох сердець. То не любов,
Що розцвіта залежно від нагоди
І на віддаленні згасає знов.
Любов – над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це – зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.
Любов – не блазень у руках часу,
Що тне серпом своїм троянди свіжі –
І щік, і уст незайману красу.
Той серп любові справжньої не ріже.
Як це брехня – я віршів не писав,
І ще ніхто на світі не кохав.
130
Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди,-
А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої – цілком земні.
І все ж вона – найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.
131
Ти деспотична, з серцем кам’яним,
Як всі красуні, пишні й гордовиті,
Бо знаєш добре – ти мій скарб, і ним
Я дорожу понад усе на світі.
Та що мені обмови й поговір!
Що ти смуглява – й слухати не стану.
Нехай! Та серцю я скажу: не вір
Чужим очам, заведеним в оману.
Щоб впевнити себе і очі ті,
Щоб і своїм очам не йняти віри,
Я ладен присягнути на хресті,
Що сніг темніший від твоєї шкіри.
Та не смугляве милої чоло,
А чорні вчинки – лиха джерело.
138
Коли в правдивості клянешся ти,
Я, навіть бачачи неправду, вірю,
Аби лише в очах твоїх зійти
За підлітка, ще скромного надміру.
Даремно вірить лестощам пустим,
Адже мій вік усяк прекрасно знає.
Та фальш беру за правду я, між тим,
І щирості між нас обох немає.
Не скажеш ти, що обманула знов,
Та і мені свій вік признати сором.
У парі йдуть лукавство і любов,-
Ми про літа в коханні не говорим.
Так я брешу тобі, а ти мені,
І кожне задоволене з брехні.
143
Буває іноді, щоб упіймати
Шкідливу курку там чи то курча,
Дитину опуска додолу мати
І тільки й думає про втікача.
Дитя волає, щоб вернулась мати,
Вмивається невтішними слізьми.
Дихнути ж мамі не дає пернате,
Під самим носом тріпає крильми.
Так мчиш і ти за мрією в погоні,
Надіючись впіймать її колись.
Я ж простягаю, мов дитя, долоні:
– Не покидай, кохана, повернись!
Хай воля вволиться твоя,- волаю,-
Лиш не давай загинути з одчаю.
144
Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий – добрий геній,
І жінка – демон з мороком в очах.
Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває демон ангела на гріх
І хоче силою очей своїх
Слугу небес дияволом зробити.
Та я не впевнений, чи ангел мій
Зберіг незайманість, чи вже пропащий,
Він друг мені, тож завжди він при ній,
За крок один від пеклової пащі.
І я живу й чекаю кожну мить,
Що праведник до пекла полетить.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)