Виклад з елементами рецензії на п’єсу Андрєєва “Життя людини”
Восени 1906 року Андрєєв написав п’єсу “Життя людини”, що викликала бурхливі відгуки. У більшості випадків відкликання були негативні. Письменника одностайно обвинувачували в песимізмі, для чого були підстави, тому що концепція людини і його долі в п’єсі відверто песимістична. У драмі простежене життя людини з моменту його народження до останнього подиху, життя людини взагалі. Тут доведено до межі навмисне відхилення від індивідуалізації характеру, прагнення до граничної узагальненості. Ніхто з діючих осіб не названий по імені,
Через всю п’єсу наполегливо проводиться думка: хто б ти не був – бедний чи, богатий, звичайних здатностей або талановитий,- доля твоя визначена вже в момент твого народження – ти неминуче вмреш. Цю думку в прямій формі виражає фантастичний образ – Хтось у сірому. Зображення людини в сполученні
Л. Андрєєв намагався представити героя п’єси активним, його Людина кидає гордий виклик тому, кого автор назвав Хтось у сірому, він і вмирає не скорившись. В. Вересаєв привів у своїх спогадах бесіду Андрєєва з актором, що виконував роль Людини: “Так ви граєте “людини” більшим, могутнім, що не здається перед долею? – запитував письменник.- От! Саме так так і треба його грати! А те все про мене говорять: песиміст!”‘.
Але, як це часто можна було спостерігати в Андрєєва, його суб’єктивні прагнення розійшлися з об’єктивним звучанням п’єси, тому що діячем, борцем його Людина не вийшла. Фатум, доля настільки підкорили його собі, що вигуки вмираючі виглядають і безпомічними й смішними. Андріївська Людина, “обмежений зором… ніколи не буде бачити наступного щабля, на яку вже піднімається нетверда нога його; обмежений знанням… ніколи не буде знати, що несе йому прийдешній день…” – так віщає в пролозі Хтось всером.
Створити образ борця, вирішити проблему сенсу життя Андрєєву не дозволив його крайній суб’єктивізм, вузькість суспільних поглядів. Це далося взнаки й у п’єсі “Цар-Голод” (1908). Тут у звичній для Андрєєва алегоричній формі передана гострота боротьби між ситими й голодними. Сюжет будується на дуже різкому контрасті, прийоми зображення доведені до крайньої умовності, схематизму й прямолінійності, характерних для театру маріонеток. У п’єсі зображений бунт людей, на який їх штовхає могутній владар – Цар-Голод. Цей символ у літературі не новий,- варто згадати некрасовскую “Залізницю” або революційну брошуру народовольця А. Н. Баха “Цар-Голод” (1883). Однак у п’єсі Андрєєва він осмислений з анархічних і містичних позицій
У п’єсі є дуже сильні місця, особливо третя картина – “Суд над голодними”, у якій дана гостра сатира на суд. Однак загальний тон п’єси песимістичний, у ній дано, як писав Луначарский, “спрощене, похмуре, майже наклепницьке зображення робітничого класу”. Андрєєв різко заперечував Луначарскому, що суворо осудили п’єсу, називав його критикові “стріляниною по своїм”, і це знову ж свідчило про розлад між задумом п’єси і її об’єктивним звучанням. Л. Андрєєв щиро прагнув служити демократії й навіть революції, але реалізувати свої спонукання в художніх образах він не зміг