Виклад сюжету – На Іртишу. Повість
Стояв березень місяць дев’ятсот тридцять першого року. У селі Круті Луки допізна горіли вікна колгоспної контори – те правління засідало, то просто сходилися мужики й без кінця судили-виряджали про свої справи. Весна наближалася. Посівна. Саме нині сповна засипали колгоспну комору – це після того, як підлога підняли в коморі Олександра Ударцева. Розмова тепер ішла, як не переплутати насіння різних сортів. І раптом з вулиці хтось крикнув: “Горимо!” Кинулися до вікон – горіла комора із зерном… Гасили всім селом. Снігом завалювали
Збуджені мужики не розходилися, знову зійшлися в конторі, і пішла розмова про те, яка життя чекає їх у колгоспі. “Коли влада й далі буде ділити нас на кулаків і бідняків, то де зупиняться, – міркував Кульгавий Нечай. Адже мужик, він споконвічно – хазяїн. Інакше він – не мужик. А влада-те нова хазяїв не визнає. Як тоді на землі працювати? Це робітникові власність ні до чого. Він по гудку працює. А селянинові? І виходить, що кожного з нас кулаком можна оголосити”. Говорив це Нечай і на Степана поглядав, чи правильно? Степана Чаузова в селі поважали – і за хазяйновитість, і за сміливість, і за розумну голову. Але мовчав Степан, не просто все. А повернувшись додому, виявив ще Степан, що дружина його Клаша оселила в їхній хаті Ольгу Ударцеву з дітьми: “Ти їхній будинок розорив, – сказала дружина. – Невже детишек помирати пустиш?” І залишилася в них Ольга з дітьми до весни
А на інший день зайшов у хату Егорка Гилев, мужичок із самих непутящих на селі: “За тобою я, Степан. Слідчий приїхав і тебе чекає”. Слідчий почав строго й напористо: “Як і чому будинок зруйнували? Хто керував? Чи було це актом класової боротьби?” Ні, вирішив Степан, із цим розмовляти не можна – що він у нашім житті розуміє, крім “класової боротьби” ? І на питання слідчого відповідав ухильно, щоб нікому з односільчан не нашкодити. Начебто відбився, і в папері, що підписав, зайвого нічого не виявилося. Можна б і зажити далі нормально, спокійно, але отут голова Павло Печура з району повернувся й відразу – до Степана із серйозною розмовою: “Думав я раніше, що колгоспи – справа сільське. АН ні, ними в місті займаються. Так ще як! І
Зрозумів я, що не годжуся. Отут не тільки селянський розум так досвідченість потрібні. Отут характер потрібний сильний, і головне, уміти з політикою нової звертатися. До весни побуду головою, а потім піду. А в голови, по моєму розумінню, тебе потрібно, Степан. Ти подумай”. Ще через день знову Егорка Гилев заявився. Оглянувся й тихо так сказав: “Тебе Ляксандра Ударцев до себе викликає нонче”. – “Як це?!” – “Він ховає в мене в хаті. З тобою поговорити хоче. Може, вони, випадні, такого мужика, як ти, до себе хочуть приохотити”. – “Це чого ж мені з ними разом робити? Проти кого? Проти Фофанова? Проти Печуры? Проти Радянської влади? Я дітям своїм не ворог, коли вона їм життя обіцяє… А тебе бити до смерті треба, Егорка! Щоб не нацьковував. Від таких, як ти, – головна шкода!”
“И що за життя така, – зллився Степан, – дня одного, щоб мужикові дух перевести й господарством зайнятися, не дається. Замкнутися б у хаті, сказати, що занедужав, так на печі лежати”. Але пішов Степан на збори. Він знав уже, про що збори будуть. У районі Печура завдання одержав – збільшити посіви. А де насіння брати? Останнє, на їжу залишене, нести в колгосп?.. Народу було в хаті-читальні – не продохнуться. Сам Корякин з району подарував. Був він із крутолученских, але тепер уже не мужик, а – начальник. Доповідач, слідчий, про справедливість почав говорити, про суспільну працю, як самому правильному: “От тепер машини пішли, а хто їх купити може? Тільки богатый. Виходить, і тому – поєднуватися треба”. “Так, машина – це не кінь, – задумався Степан, – вона-те дійсно іншого господарювання вимагає”. Нарешті дійшло й до насінь: “Люди свідомій, відданій нашій справі, думаю, подадуть приклад, зі свого особистого запасу поповнять насінний фонд колгоспу”. Але мовчали мужики. “Даю пуд”, – сказав Печура. “А скільки Чаузов дасть?” – запитав доповідач. Піднявся Степан. Постояв. Подивився. “Ні зернятка!” – і сіл знову. Отут Корякин голос подав: “Щоб годувати свою сім’ю й дружину класового ворога з дітлахами, є зерно, а для колгоспу – немає?” – “Тому й ні, що їдців додалося”. – “Виходить, ні зерна?” – “Ні єдиного…” Скінчилися збори. І тої ж уночі засідала Трійка по виявленню куркульства. Як не захищали Чаузова Печура й слідчий, а Корякин наполіг: оголосити кулаком і виселити із сім’єю. “Я отут підстелив до нього Гилева, сказати, що з ним нібито хоче зустрітися Ударцев, так він хоч на зустріч і не пішов, але адже й не повідомив же нам нічого. Ясно – ворог”.
…І от збирає Клашка барахло в далеку дорогу, прощається Степан з хатою, у якій виріс. “Куди повезуть, що з тобою робити будуть – справа не твоє, – міркує він. – На місці будеш – отоді вже знову за життя хапайся, за невеселу землю, за хату яку-ніяку…” Кульгавий Нечай прийшло в кожусі, з батогом: “Зібрався, Степу? Я тебе й повезу. Сусіди ми. І дружки”. Печура прибіг попрощатися, коли сани вже рушили. “І почто ціна така за нашу, за мужицьку правду призначена? – запитав Печура в Нечаю. – И кому вона взапас? А?” Нечай не відповів
С. П. Костырко
(2 votes, average: 5.00 out of 5)