Вічна загадка любові (за оповіданням Г. Тютюнника “Зав’язь”)
Багато творів написано про велике людське почуття – кохання. Не є винятком і творчість Григора Тютюнника.
Раннє оповідання “Зав’язь” є зворушливою ліричною сповіддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли у гіллі “зав’язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки” – зав’язь. Цю зав’язь потрібно берегти, захищати від весняних холодів.
Зав’яззю є перше кохання юних Миколки і Соні, сором’язливих і чистих, прекрасних у своїй наївності й щирості. Символічно, що юнак, ніби боячись втратити
“- …то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять.
– Просто в неї міцний характер, – кажу спокійно, аби випорснути з дому”.
Оповідання “Зав’язь” вразило мене відчуттям автора і умінням передати найтонші порухи людської душі. Вдалим є і те, що розповідь ведеться від першої особи, що допомагає краще розкрити внутрішній світ героїв, передати їхні настрої, переживання і радості. Символічна і назва твору: зав’язь першого юнацького почуття, яке народжується у благословенний час цвітіння саду і появи зав’язі – майбутнього плоду. Хочеться вірити, що у Миколи і Соні попереду довге і щасливе життя, що у їхніх серцях надовго оселилося велике людське кохання, яке зігріватиме душі, допомагатиме і підтримуватиме їх на нелегкій життєвій дорозі.