Вербіцка Гелена Василько
Василькова могила відразу коло Ганиної. Крім м’якого оксамитового моху з синенькими, мов зірочки, косицями, на ній нічого більш не росте. Тут не буває також нещиро-вульгарних вінків із штучних квітів, а замість модних лампадок – прості воскові свічі, білі і довгі, як пам’ять про нього…
…Тієї глупої лютневої ночі, коли Василько з’явився на світ, його мати вже точно знала, що батько ніколи не побачить сина. Сумні страхітливі тіні болю, відчаю і страху гніздились по закутках старенької хатини, сиділи коло припічку і навіть зазирали
Сіно Михайло дбайливо викошував на лісовій галявині якихось пів року тому, на потіху молодій жінці. Догодив, бо вагітна Ярина розквітла рум’янцем і аж засвітилася вся, сором’язливо пригортаючи до грудей кучеряву голову чоловіка на тому сіні. Вона покохала його ще дитиною, і не було в світі сили, здатної вирвати Михайла з її серця. Але не з життя. Наступного дня Михайла забрали, вивели з хати тихо, без пояснень. Ні Ярина, ні батьки
Відійшли води, а з ними в небуття хлинула надія. Корчилась в потугах, кричала так, що навіть образи загойдалися на посірілих стінах… Все її єство було заповнене ним – тим згустком невимовного душевного болю, що йшов в купі з тілесним. Тієї ж ночі разом з народженням сина в ній вмерла якась частина її самої. На зміну болю пройшло якесь отупіння: оніміли уста і затерпло серце…
Минали голодні дні і холодні ночі. Ярина так і не підійшла до Василька, не плекала, не сповивала. Дитя годувала бабуся і численний виводок теж іще маленьких тіток. Діти гралися Васильком, мов лялькою, кожному кортіло потримати згорток на ручках чи засунути до ротика окраєць чорного коржа. Як і кожна іграшка, хлопченя швидко набридло маленьким родичам. Бувало, дитина кричала годинами, покинута і забута.
– Мамцю моя… – перше слово сина на деякий час вирвало матір із полону душевного заціпеніння. Та коли вона знову заглибилася в себе, Василько вкотре лишився сам.
… Найбільше родичі любили карати Василька: били лозиною за невчасно сказане слово, жалили кропивою за промочену постіль, серед ночі будили, аби налякати сонну дитину циганами. Хлопчик ріс хворобливим і заляканим. Баба бубоніла, що з Ярининим малим самі клопоти, бо він, капосний, ще й падачку дістав. Баба палила над ним червоне полотно з льоном, примовляла заговори, кидала сірники на воду. Навіть свячена вода не помогла, приступи посилились на восьмому році життя. Василько ховався до комори, плакав і казав, що більше не буде падати, лиш би йому те клоччя над головою не палити…
Одного осіннього ранку він не прокинувся. Ярина поховала сина під завивання вітру і сльози важкого сірого неба. Плакала і Ярина – вперше за вісім років…
Майже заросла стежка до Василькової могили… Та люди кажуть, що бачать на подвір’ї баби Ярини постать хлопчика, якраз коло комори. І кум Петро на власні очі бачив. Та мій кум алкоголік, тож я йому не вірю. А бабу Ярину зустріла нині коло церкви.
– За що покутуєте, тето?..
– За Василька… – ледь чутно прошепотіла вона.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)