“Великі” і “другорядні” письменники в літературному процесі
Традиційно у свідомості читачів-нащадків кожну літературну епоху представляють видатні письменники, що входять в устояну обойму класиків. Класиків ми читаємо, а ще більше почитаємо. Їх ми ретельно вивчаємо в школі. Але крім літераторів “першого” ряду завжди були й будуть в історії словесності автори “другий”, “третьої” і т. д. величини. Ці автори, хто справедливо, а хто, навпроти, через безтурботну марнотратність сучасників, виявляються виключеними з літературної пам’яті нащадків
В. Е. Хализев зв’язує подання про “другорядних
Правда, бувають випадки, коли вона знову на короткий час поповнює читацький репертуар нащадків. Але для цього, принаймні, треба, щоб щасливо для белетристичного тексту зложилися обставини й книга “другого” ряду потрапила б у поле зору пізніших инсценировщиков і екранизаторов.
Такий, зокрема, виявилася доля великого (по обсязі) белетристичного роману Вс. В. Крестовского “Петербурзькі нетрі”, опублікованого на сторінках журналу “Вітчизняні записки” в 1864- 1866 р. У цьому романі були використані матеріали галасливо обговорювалися в Росії початку 1860-х рр. скандальних, кримінальних явищ і фактів, касавшихся світського життя, голосних вуличних петербурзьких подій, судових справ. Багато читачів-сучасники зустріли роман з гарячим інтересом. Спрацювала й захопливість авантюрної фабули
Пізніше про роман забули. Така доля майже всякого белетристичного твору. Але в 1990-е роки, у пору повального захоплення, що почалося, телебачення гостросюжетними детективами з таємничими зав’язками й настільки ж запаморочливими розв’язками, з’явився телесеріал за мотивами роману Вс. В. Крестовского “Петербурзькі таємниці”. Телесеріал швидко знайшов популярність. Відмінна режисура, чудовий склад акторів, операторське мистецтво зробили свою справу. На кілька років і самому роману Вс. В. Крестовского був забезпечений не тільки зрительский, але й повторний читацький успіх. Відомо, принаймні, три його зроблених на швидку руку перевидання
Однак зрозуміло, що незабаром інтерес до цьому літературного “продукту” знову впав, довівши тим самим справедливість загальних висновків щодо долі белетристики
Белетристика більш-менш оригінальна й белетристика епігонська була постійно в поле зору М. Е. Салтикова-Щедріна-Критика. Свої блискучі й убивчі рецензії, присвячені невдачливим белетристам-епігонам, він міг почати так: “Пан Авенариус письменник молодий, але позитивно нічого не обіцяє в майбутньому”, або: “З легкої руки м. Львова (автора комедії “Світло не без добрих людей”) у російській літературі утворилася зовсім нова школа, що поставила метою своїх зусиль затверджувати затверджене й обгороджувати обгороджене”.
М. Е. Салтиков-Щедрін сформулював один з головних законів епігонської белетристики, що виражається у формулі: “затверджувати затверджене”. У рецензії на поетичні твори Я. П. Полонского, Салтиков-Щедрін в 1869 році писав: “Значення другорядних письменників на поприще науки й літератури немаловажно. Вони корисні не тільки як вульгаризаторів чужих ідей, але іноді навіть як цілком самостійних дослідників істини. Думка містить у собі джерело такого багатства висновків і застосувань, біля якого можуть знайти для себе їжу не тільки так звані ініціатори, але й просто люди із чуйним і сприйнятливим розумом”.
Це щедринское висновок має для нашої теми першорядне значення. Мовлення адже йде саме про те, що “другорядні” белетристи не просто йдуть у фарватері “великих”, але й можуть знайти цілком самостійну силу
Отут адже часом відкривається парадоксальна ситуація. Виявляється, що загублені в Леті літературні імена й добутки не тільки живі, але й можуть дивувати своїм “особи не загальним вираженьем”, своєю самобутністю, за якої вгадуються естетические відкриття, одностайно приписані “великим”.
У ціннісному відношенні завжди виділяється вище й те, що веде до нього, але “не дотягає”, а також більше локальне, більше скромне й навіть по видимості непоказне. Звичайно, щоправда, не уточнюється, скільки ж (других, третіх…) “рядів” допускає саме поняття “літературний процес”.
Скажемо, аматори словесності, що творять для шкільного або домашнього споживання, для свого сімейного кола, входять у ці “ряди” і “ступеня”? Згадаємо домашні театри, салонне музицирование, літературні кружки, журнально-газетні видання в навчальних закладах (від Царскосельского ліцею до шкільних “стінгазет” нашого часу)… Якщо в столицях подібні “факти” потопають у море загальнозначущих культурних явищ, те, скажемо, для “глухої” провінції, для малих міст і сіл значення таких острівців мистецтва помітно зростає
А настирливі графомани? Їх багато за всіх часів, і їхньої спроби самоствердитися й бути заміченими (а те й відзначеними!) трапляються занадто навіть часто. І сьогодні (як і за старих часів) вони наполегливо атакують редакції газет, журналів, радіомовлення з метою неодмінно бути прочитаними й почутими
А відверто слабкі по художній частині літератори, які, трапляється, проникають за всіх часів на сторінки печатки? І ніяка цензура їх не зупиняє. Навпроти, здається, що суворій цензурі вони часом миліше, ніж творці багатозначних і “заплутаних” (підозрілих) поетичних текстів
Більше того, влада часто захищає саме слабко обдарованим, але у всіх змістах “слухняним” літераторам. Згадаємо так звану секретарську, номенклатурну, офіціозну літературу радянської епохи, що щедро вдостоювалася орденами й преміями. Так, “утвору” цих літераторів виявляються по справедливості недовговічними. Але правда й у тім, що свій розбещуючий вплив вони роблять на смаки масового споживача друкованої продукції, на долі теперішніх (часто переслідуваних владою) авторів
(1 votes, average: 5.00 out of 5)