Давньоруська агіографія та її місце в літературному процесі періоду зрілого середньовіччя

Житійна проза – один із найпопулярніших жанрів(типів) у письменстві Київської Русі. Нашими вченими прийнятий термін „агіографія” на позначення творів про життя, подвижництво, подвиги святих. За своїм призначенням агіографія належить до церковно-історичних жанрів, що в релігійній формі відображали справжні історичні події.

Житійна література (житія, агіографія) – біографія, життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою. Як літературний жанр відрізняється від просто

біографії релігійною спрямованістю. Агіограф ставить за мету дати взірець подвижництва. Епоха розквіту цього жанру – у візантійській літературі – ХУІІІ – ХІ ст. Саме у цей період він сформувався, набув літературного оформлення, виробив свою поетику. Житійна література – християнська література (антична література такого жанру не знала).

„Правильному житію” була властива розповідь від третьої особи, інколи допускались відступи: звернення автора до читача, похвала від автора святому. У композиційному відношенні були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі автор просить

вибачення у читача за невміння писати. У заключній частині – похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання риторики. Власне житіє – біографія святого (тобто позитивного героя) від народження і до смерті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, які творять мощі. За житійними канонами вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється позитивному героєві, виступає антитезою.

У Київській Русі житія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житіє можна поділити на перекладні й оригінальні. Перекладні (з грецької) побутували у збірниках житій – Четьї-Мінеї (мінейні), прологи (проложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові). З оригінальних збереглися „Житія Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”, „Житіє Антонія Печерського”, написані переважно у кінці ХІ-на поч. ХІІ ст. В окрему групу виділяються так звані княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті. На початку ХІІІ ст. укладено Києво-Печерський патерик. До нього ввійшли твори на сюжети з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, про його засновників Антонія і Феодосія, ченців, а також послання єпископа Володимирського і Суздальського Симона та печерського ченця Полікарпа. На початку ХУ ст. житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль „плетіння словес” (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. Серед агіографів цього періоду найвизначнішими були Г. Цамблак, П. Логофет. З ХУІ ст. починають створюватися Четьї-Мінеї, до яких входять заново перероблені майже всі перекладні та оригінальні житія. У 1683-1705 рр. Вийшли друком 4-томні Четьї-Мінеї Д. Туптала. Мотиви, сюжети, образи житійної літератури використовували письменники-полемісти, автори літописів, хронік ХУІІ-ХУІІІ ст. Л. Баранович, К. Транквіліон-Ставровецький, І. Галятовський, А. Радивиловський, Г. Сковорода, Т. Шевченко.

Агіографія, як і ораторська-проповідницька проза, прийшла на Русь із Візантії з прийняттям християнства. У залежності від різних типів героїв, властивих агіографії (мінейні житія, проложні житія, патерикові), в її межах формувалися різні агіографічні жанрові форми (мінейні, прологи, патерики). Але найранішими агіографічними жанровими формами були Мартирії – описи страждань і смерті християнських мучеників (до ІУ ст.). Після Міланського едикту (313 р), який ствердив християнство як офіційну релігію Римської держави, увага агіографів зосереджується не на мучениках, а на образі активного діяча християнської віри. Автора цікавить біографія героя від народження до смерті, окремі риси його характеру, взаємини з іншими людьми. Так поступово формується ще один жанр агіографії – „біос” або власне житіє, в якому розповідалося про життя доброчинної, з точки зору християнської етики, людини.

Отже, житія – здобуток тільки християнської літератури. Антична література його не знала. Епоха розквіту його у візантійській літературі – УІІІ, ІХ, Х, ХІ ст. ст. Саме в цей період цей жанр чітко окреслився і сформувався, набув чіткого жанрового окреслення, виробив свою поетику.

Агіографи орієнтувалися на спеціальні греко-римські посібники, де викладалась теорія жанру біографії (Ізборник Святослава 1073, Ізборник 1076).

Кочуючи з одного житія в інше, загальні риси, яскраво виражені в їхній тематиці і композиції, виробляли своєрідний канон, схему житія.

За складання житія брались тільки дуже освідчені люди, тому що це вимагало великих і грунтовних знань, а також додержання відповідних вимог стилю і композиції.

Житія писались одразу ж після смерті святого за свіжими спогадами, але не раніше канонізації святого. Все це робилося для того, щоб прославити святого, зберегти для поколінь спогади про цю людину.

І так, житію було властиво: 1.оповідь від третьої особи. Деколи допускались відступи-звернення автора до читача, похвала від імені автора святому. 2.В композиційному відношенні були обов’язкові три частини: – вступ, власне житіє, заключення.

У вступі автор повинен попросити пробачення у читачів за невміння писати, у загальних формах висловлювались похвала святому.

У заключенні повинна бути також похвала святому – своєрідна ода в прозі (молитва).

Власне житіє вимагало від агіографа чіткого строгого зображення героя – різко негативного і позитивного. Необхідно також вказати на час і місце народження святого, наводились відомості про його батьків, потім йшла розповідь про прийняття героєм чернечого сану, про успіхи на ниві духовної кар’єри або про втечу від світського життя.

До жанрових особливостей житія належить також його панегірична спрямованість. З цією метою відбирався і відповідно трактувався сюжетний матеріал, не залежно від того, чи знав автор свого героя безпосередньо, чи запозичував відомості про нього із уже існуючих письмових джерел. Ще одна властивість житійного жанру – яскраво виражений психологізм зображення героїв, що виник як результат підвищеного інтересу до духовно-емоційного життя подвижників.

На вироблення літературної форми житія великий вплив справила апокрифічна література, яка черпала матеріал з античної міфології, з дохристиянських і східних релігій, з елліністичної філософії.

Хочу повторити, що говорячи про вплив візантійської агіографії на давньоруську житійну літературу, треба відзначити, що в Київську Русь були перенесені не головні напрями і мотиви тогочасної візантійської агіографії, а традиційні методи ранньовізантійської житійної літератури.

Але перекладна агіографія не могла повністю задовольнити запити східнослов’янських читачів. За візантійським зразком у Київській Русі виникають оригінальні житія. В них возвеличувались і героїзувались біографії представників церковної та світської влади, подвижників, аскетів, засновників монастирів. Увагу книжників привертають насамперед постаті запроваджувачів християнства на східнослов’янських землях – княгині Ольги та її онука князя Володимира, князів-мучеників Бориса і Гліба. Пізніше виникають житія князів Мстислава. Андрія Боголюбського, Олександра Невського. Так формується своєрідний жанровий різновид східнослов’янської агіографії – „княжі житія”. А взагалі до наших днів у списках різних століть дійшло три класичних зразки житій:

Хочу наголосити, що в українському літературознавстві небагато праць, присвячених житійній прозі. Виділяється дослідження Павленко Ганни „Становлення історичної белетристики в давній українській літературі” (К.,1984). Принагідні згадки про цей жанр у працях Білецького, Гудзія. Більше досліджень маємо у російському літературознавстві Лихачева Д. С.,Єрьоміна, Попової, Дмітрієва, Софронової.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Давньоруська агіографія та її місце в літературному процесі періоду зрілого середньовіччя

Categories: Твори з української літератури

Links