Велике князівство Литовське й Російське
Західно-російські землі, що ніколи входили до складу Давньоруської держави (князівства Полоцкое, Турово-Пінське, Волинське, Галицкое, Смоленське, Чернігівське, Київське) у середині XIII в. виявилися в зовсім новій зовнішньополітичній ситуації. Це було зв’язано не тільки із установленням над Руссю монголо-татарського панування, але й з тим, що на берегах Двіни й Балтики починає складатися нову державу – Литва.
Ядром Литовського князівства стали племена балтов – летгола, жмудь, пруссы, явяги, литва, – які на початку XIII в. переживали
Початковий етап утворення Литовського князівства джерела малюють мрячно. Але майже всі історики сьогодні зійшлися в тім, що з моменту своєї появи на сторінках літописів і хронік в 40-е роки XIII в. Литовська держава була балто-слов’янською державою. Важко однозначно визначити шляхи об’єднання слов’янських і балтійських
Творцем нової держави був литовський князь Миндовг. Видимо, уже в період його правління (убитий в 1263 р.) були закладені основи внутрішньої політики Литовської держави. Тут мирно співіснували язичество й православ’я. Литовські князі проявляли терпимість до слов’янських звичаїв, традиціям, зберігали господарський пристрій, систему керування. Литовська знать активно засвоювала мову й писемність східних слов’ян. Саме Мова східно-слов’янського населення стала державним і зберігав цей статус до кінця XVII в. Це закономірно визначило відношення російських земель до Литовського князівства, як до своєї держави.
Ще одним фактором, що сприяв розширенню й посиленню Литви, була політика ординських ханів. Останні розглядали Литовське князівство як противага надмірному посиленню Великого Владимирського князювання з одного боку, ордену Мечоносців і Польщі – з іншої. Це найбільше яскраво виявилося в період розквіту Великого князівства Литовського й Російського при князях Гедимине (1316 – 1341 р.) і Ольгерде (1345 – 1377 р.).
У перші десятиліття XIV в. у сфері литовського впливу виявилися не тільки Гродно, Полоцьк, Новогородок, Вітебськ, Мінськ, але й Псков, Смоленськ, Брянськ, Галицько-Волинська земля. 2/3 території держави було заселено слов’янами. Природно, що в цей час Литовське князівство здобуває значення сильного центра, біля якого групувалися слабкі російські області. Нарівні з Великим Владимирським князівством воно претендувало на всю давньоруську спадщину й взяло на себе функцію створення єдиної слов’янської держави. Гедиминовичи в рішенні цього завдання склали гідну конкуренцію Рюриковичам.
Уже в першій половині XIV в. при князі Гедимине саме Велике князівство Литовськ і Російське стало центром антиординської боротьби. Опираючись на його підтримку західно-російські землі сподівалися скинути ненависне ярмо. В 30-е роки смоленський князь Іван Олександрович визнав свою незалежність від литовської держави, чим викликав гнів хана Узбека. В 1339 р. під Смоленськ прийшла рать на чолі з Тавлубием-Мурзою, але зломити опір смолян і литовців ординцям не вдалося. Орда була змушена упокоритися з відмовою Смоленська від сплати данини. Цим була покладена межа поширенню влади Золотої Орди на західно-російські землі.
У період правління Ольгерда Гедиминовича зложилася основна територія Великого князівства Литовськ і Російського, визначилися сфери його впливу: остаточно підлеглі Київське князівство, Чернігівщина, Северщина, Волинське князівство, Подолия.
Восени 1362 року, після відбиття чергового нападу хрестоносців, Ольгерд повів добірний військовий загін у Подільську землю, де відбулася знаменита битва з ординцями в Синіх вод. Три великих ординських загони не витримали удару литовських і російських воїнів і бігли, кинувши обоз і табір. Цю битву українські історики справедливо називають прологом до Донського побоїщу, тому що це привело до розгрому улусу Орди, що господствовали на Північне Причорномор’я, почалося звільнення підвладного населення.
У боротьбі проти московських князів за збирання російських земель Ольгерд підтримував Твер і зробив три невдалих походи проти Москви (1368, 1371, 1372 р.).
Після смерті Ольгерда в 1377 р. на престол вступив його син Ягайло, що пішов на унію Литви з Польщею (1386 р.), що на початку не позбавило Литву самостійності. Ягайло став після свого шлюбу з польською принцесою Ядвігою королем Польщі, а литовський престол був змушений віддати своєму двоюрідному братові, синові Кейстута, Витовту.
Після Куликовской битви (1380 р.), на початку XV в. тривало Суперництво Москви й Вільно, у якому брали активну участь сили Орди, Православної Й Католицької церков. Відносини були дуже складними, заплутаними: від військових зіткнень до династичних шлюбів (в 1390 р. Син Дмитра Донського Василь женився на дочці Витовта Софії).
Після поразки ординцями литовського війська на чолі з Витовтом на р. Ворсклі 12 серпня 1399 р. позиції Литви в об’єднавчому процесі значно ослабнули, у той же час авторитет Москви й Великого князя Василя I підсилився.
На початку XV в., після повторної польсько-литовської унії 1401 р. положення Литви міняється. Вона усе більше поглинається Польщею, втрачає самостійність, а з нею й роль збирачки російських земель. Домагання на сусідні території усе більше виглядають як польсько-католицька експансія.
Ці зміни викликали серйозну опозицію усередині Литовсько-Росіянина князівства. Її очолив молодший син Ольгерда й тверской князівни Уляни, Свидригайло. В 1408 р. він з усім своїм двором пішов на службу до московського князя Василю Дмитровичу.
В 1410 р. литовські сили разом з польськими загонами в битві під Грюнвальдом розгромили лицарів німецького ордена, фактично поклавши кінець їхнім домаганням у Прибалтиці. Тевтонський орден став занепадати, Ливонский перестав бути значною силою в Східній Європі.
Після Грюнвальда остаточно міняється політика Витовта, що встав на шлях насильницького захоплення російських земель, розглядаючи їх як військовий видобуток князівського литовського будинку.
В 1413 році в місті Городле на польсько-литовському сеймі врочистим актом був скріплений союз Польщі з Литвою. На підставі городельского акту піддані великого князя литовського, приймаючи католицтво, одержували ті ж права й привілеї, які мали в Польщі особи відповідного стану; двір і адміністрація в Литві влаштовувалися по польському зразку, причому посади в них надавалися тільки католикам. Міська Унія послужила початком остаточного поділу й ворожнечі Литви й Русі. Литва ж із цього моменту усе більше й більше потрапляючи під вплив Польщі, нарешті, остаточно зливається з нею в нероздільну державу.
Цит. по: Росіяни землі в XIII – середині XV Століття //Історія Росії З найдавніших часів: Учеб. Посібник / В. Ю. Халтурин, С. П. Боброва, О. Е. Богородская, Г. А. Будник [і ін.]; під Ред. В. Ю. Халтурина : / Іван. Гос. Энерг. Ун – Т. – Іваново, 2003. – 340 с. – С. 48 – 51.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)