Васильченко Степан Васильович Широкий шлях
Частина перша
В БУР’ЯНАХ Та поклонися тим нашим бур’янам…
З Шевченкового листа І
Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.
За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам’яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга – царська. І жили там
Україна… В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю… Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої – велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня… Тяжкий сон, подвійна неволя і
Світяться злидні.
Україна – розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі…
Поема жалю і смутку… краси і недолі…
Отже, одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові.
Легендарному поетові казкового краю…
Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів.
За всіх поневолених, близьких і далеких…
Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець Тарас Шевченко.
Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, виросши, розповідала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночі на полу і побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито і нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері і на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокійна, навіть радісна.
Катерина схопилась і сіла.
– Що воно таке?
– Прокинулась? – одказала баба. – Буде тобі забавка – будеш мати кого глядіти… – Пояснює: – Знайшли тобі в коноплях братика.
Обізвався батько:
– Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче – буде за няньку.
“Еге! – догадалась Катря, – це ж у нас дитина знайшлася”.
Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього – з охотою. Тепер чогось одмовчується… Яка вже буде-така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: “Кождий день стукає, а ніяк не звикну”. Калатає, аж в ушах лящить, кричить: – Григор – на тік молотить, Катря – до пані прясти (мати – теж Катря). Зараз, бо світає!
Панський десятник.
– Сьогодні у мене свято – сина бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, – одгукується з хати Григор.
– Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:
– Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди – я вже сама якось до вечора перебуду.
– Хоч би ж було поснідати чим. – Знову залящало в двері. – Зараз! – Кусок хліба з столу – в кишеню, шапку на голову, з хати.
А той стукає, а той стукає…
Мати: “Кат би тебе попостукав”. Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:
– Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости у неволі. Баба розважала:
– Не можна так казати, дочко, – гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує… – додала таємниче.
– Нам усім – один талан – і дідові, і батькові, і дитині – довічне панське ярмо. – Закашляла.
– А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати, – промовила баба таємниче. – Далі почала розказувати:
– У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше ніж зайти до породильниці в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую – не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.
Баба позирнула на дівчинку і замовкла.
Мати до малої:
– А ти не дослухайся, Катре, спи! – Далі мати й стогнать перестала: – І що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.
– А побачила я – сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством – мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию… Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась… Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина – буде змагатись з панами та з царями… А за що – сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме… Хто знає – може, це й він.
– Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.
– Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони боже, пани – і вирости не дадуть – із світа зживуть.
Далі до дівчинки:
– Чи ти чула, Катре, що я казала?
Мала Катря прикинулась, що спить. II
Минає рік. Батько й мати на панщині, Катерина, сама ще недоросла, зв’язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина – хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача. Посадить малого на вигоні, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: “Сиди ж мені і не вилазь, поки не прийду”. Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, – про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок… Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається, – хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур’янів. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур’яні і дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто зміряє горе маленького серця: у плач, у крик! – ніхто не бачить і не чує, мов опинився у лісових нетрях із брудним, диким звіром один на один. Не чекай допомоги. І малий одразу замовкає, брівки нахмурились, в очицях мов сонячні іскри заграли, засвітився гордий бляск людини, ромашкою б’є тварину по пискові: “Чу-чу, свиня!” Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати моріжок, мов і не вона. Минає час, знову западає зневір’я в дитяче серце – починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: “Чу-чу, свиня!” Довго тягнеться ся дитяча мука, і ніхто того не бачить і не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалась череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: “А де ж моя дитина?” Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає – мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур’янами голову Катрі – де ті й сльози взялись, – як ручаї. Зраділо! 3 плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружного дуки Катрі на руці.
– Моє маленьке! Скучив? – Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більш ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. Не в перший раз.
– Їстоньки хочеш? – Знаходить житнього хліба жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина із звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.
Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі – вона одна розуміє її мову.
– Що? Що, мій, цвіточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Іди собі геть, погана паця. А ми з Тарасиком підемо виглядати маму з поля.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)