Васильченко Степан Васильович Чорний орел

Жив собі чоловік та жінка, і був у них хлопчик. Були вони бідні й жили в куцій старенькій хатинці. Вітер повіне, – то вона й гойдається – от-от перекинеться. Виліз батько з сином на хату, щоб полагодити верх, коли на трямку сидить Чорний Орел. Впіймав його батько та й каже:

– Стій же ти, вражий Орле, більш ти не будеш сюди літати та солому на моїй хаті кублити. – Тоді до хлопця: – На. подерж, сину, а я піду візьму ножа, та заріжемо.

Поліз він за ножем, а Орел і прохає хлопця:

– Пусти мене, хлопчику, ти ж бачиш, що не яка вже моя й шкода.

Пусти!

А хлопчик і одказує:

– Я б радий тебе пустити, коли ж батько в мене сердитий: як розлютується, то щоб і мене не зарізав.

– Не бійсь, – каже Орел, – я до цього не допущу. Хлопчик і пустив його. Вертається батько та до хлопця:

– А Орла де дів?

– Пустив, – каже.

– Ах ти ж сякий-такий! – та до нього. Тоді Орел сів на дереві біля хати та й каже:

– Як маєш ти хлопця за мене бити, бери мене краще та заріж. Батько кинув хлопця та до Орла, а хлопець з хати та й ну тікати. Орел і собі знявся та й полетів. Летить та й гукає до хлопця:

– Біжи ж ти за мною!

Орел летить, а

хлопець за ним біжить. Біг-біг, притомився. Бачить – не збігти йому за Орлом, – сів спочити.

Потім і думає: “Додому вже не вернуся, піду собі світ за очі”.

Іде він та й іде. Бачить степ, а на степу пасуться отари та череди всякої худоби, а по ярах стоять калюжі молока, що капає з корів. Підійшов він до чабанів, поздоровкався та й питає:

– Чию це ви худобу пасете?

– Це худоба Чорного Орла, – одказують. Хлопець зрадів та й прохає:

– Розкажіть мені, як дійти до нього.

– Добре, – кажуть, – переночуй, а завтра ми тобі розкажемо.

Хлопець остався.

Бачить, а чабани ріжуть баранів, скотину б’ють на м’ясо.

– Нащо це ви? – питає.

– Будемо тебе шанувати.

– То навіщо ж такого багато?

– Це вже такий звичай у Чорного Орла: коли трапиться до нього гість, то нічого не жалує для нього. Так і нам наказав робити.

Повечеряли добре, полягали спати, а вранці повставали та й стали виряджати хлопця до Чорного Орла.

– Як підеш ти, – кажуть вони, – то не звертай з дороги, йди прямо та й прямо. Побачиш муровані стіни та залізну браму – там і живе Чорний Орел. Тільки так не пройти до нього: на його подвір’ї багато собак лютих, то щоб не розірвали. Ми зробимо так: обкладемо тебе м’ясом, а зверху обгорнемо в овечу шкуру. Собаки нападуть на тебе, обірвуть шкуру, похватають м’ясо, а ти тікай тоді мерщій в Орлів будинок. Та ще скажемо тобі от що: як підійдеш до залізної брами, то скажи – не забудь – “добридень!”, а то брама не розчиниться.

Подякував хлопець чабанам та й пішов.

Іде він та й іде, з дороги не звертає, коли так: стоїть мурована стіна й залізна брама. Підійшов хлопець до брами та й промовляє:

– Добридень!

Залізна брама й розчинилася. Увійшов на подвір’я, а до нього так і кинулася сила собак. Порвали на ньому овечу шкуру, розхватали куски м’яса та й почали їсти. А хлопець тим часом мерщій побіг до будинку, став перед дверима та швиденько:

– Добридень!

Двері одчинилися, і він пішов у будинок.

А в будинкові – багато світлиць. Кожна прибрана хорошехороше, аж сяє. Обійшов він по всіх світлицях – нема нікого. Сів та й дожидає. Як стало смеркатись, надворі загула буря. Дерева шумлять, вікна бряжчать, будинок ходором ходить. Хряснули двері, одчинились – в світлицю влетів Чорний Орел. Сів він з розгону на стілець, крила зразу поспадали. Дивиться хлопець, а то вже не орел, то гарний-прегарний лицар молодий.

Побачив він хлопця та як зрадіє:

– А я ж думав, що ти вже й не знайдеш мене! Оставайся тепер жити в мене.

Живуть вони рік, живуть другий і більше. Хлопчик виріс уже, став великий. Тоді каже йому Чорний Орел:

– Давай побратаємось!

– Давай, – каже той.

Після того Орел взивав уже його Побратимом.

Раз і каже Чорний Орел:

– Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може, занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба ж коней у мене мало або зброї немає!

Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився.

– Чого, Побратиме мій, засмутився так? – питає Чорний Орел.

Побратим промовчав, тільки зітхнув тяжко.

Так і додому поїхали.

Поїхали вдруге в степ, і вдруге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втретє. Коли й за третім разом стало так, Чорний Орел став виказувати своєму Побратимові:

– Який же ти, мій Побратиме, та нещирий! Я тобі кажу всю правду, а ти од мене криєшся. Чому не скажеш, який на душі в тебе смуток? Може б, я поміг тобі, а не поміг, то хоч розважив би.

Тоді Побратим розказав йому все.

– Тільки, – каже, – побачу я оці могилки, то й зразу згадаю про свого батька та матір. Може, думаю, й вони десь повмирали. Тоді Чорний Орел і каже:

– Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую. Що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам.

На другий день виряджає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже:

– Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш та побачиш, яке добро там заховано. Тільки – ой глядигляди – дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти, і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку та й пішов.

Іде він степом та й думає: “Наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого?” І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху та й думає: “Прочиню ось я цю скринечку трішечки Та хоч в щілинку гляну, що там сховано”.

Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять.

Сів Побратим та й плаче:

– Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний. Коли йде Велетень великий-великий.

– Чого це ти плачеш, хлопче? – питає він Побратима.

– Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку.

– А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? – каже Велетень.

– Що хоч, те й бери.

– Хочеш, щоб я тебе з’їв?

Побратим і думає: вже мені однаково – чи так, чи інакше погибати, то хай же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже:

– Добре, з’їси.

Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб. Як не вирве він того дуба! Махнув раз, махнув два: повернув скот у скриньку. Лізуть, не потовпляться. Недовго пройшло, всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові.

– Коли ж ти мене будеш їсти? – питається у Велетня Побратим.

– Приходь через два тижні.

– А де ж ти живеш?

– Отам і там, – розказав Велетень.

Тоді Побратим взяв тую скриньку та й пішов додому.

Прийшов він додому та як випустив скот із скриньки, то батьки його відразу й побагатіли. Пожив з ними два тижні, а потім попрощався й пішов од них.

Приходить до Велетня, а той саме спочиває по обіді.

– Ну, тепер їж мене! – каже Побратим. Велетень глянув на нього та й каже:

– Дуже ти в дорозі пилом припав. Піди викупайсь, тоді приходь.

Викупався Побратим, знову приходить.

– Викупався вже – їж! А Велетень знову:

– Піди, – каже, – краще викупайся. Пішов Побратим, викупався знову, вишарувався добре, приходить.

– Тепер добре вимився, – каже, – хоч якому панові то можна їсти.

А Велетень позіхнув та й каже:

– Та воно мені щось і їсти не хочеться. Загадаю я тобі одно діло. Як зробиш, то й зовсім на волю пущу.

– А що ж ти мені загадаєш? Велетень і каже:

– Lсть на світі дочка в Сонця, красуня Акулян; як через рік приведеш ти до мене ту красуню, тоді не буду тебе їсти.

– Добре, – каже, – піду.

Вийшов од нього та й пішов, куди очі бачать. Вийшов він на шлях та й журиться, де йому шукати тієї красуні Акулян. Дивиться – назустріч йому їде якийсь лицар. Кінь під ним

Як сокіл, зброя сяє і сам молодий та хороший. Поздоровкався він до Побратима та й питає:

– Куди йдеш, чоловіче добрий? А Побратим:

– Питай ти мене, коли я й сам не знаю. – Потім і розказав йому, хто він і що йому треба зробити.

Послухав його Лицар, а далі й каже:

– Тяжко знайти ту красуню Акулян, і самому тобі ніколи її не добути. Потоваришуємо та вкупі поїдемо – я допоможу тобі. Глянув на нього Побратим та й каже:

– Як же мені потоваришувати з тобою, коли ти багатий, а я бідний, – ти будеш конем їхати, а мені не зійти з тобою пішому.

– Помиримося, – каже, – а як будеш мене слухатись, то й у тебе все буде.

Потоваришували.

Один конем їде, другий іде піший. Тоді перший сідає на коня, а той іде піший. Так і міняються. Дивляться – сидять пастухи.