Васильченко Степан Васильович Олив’яний перстень

І

Вимандрувало на село їх троє.

Перший – Валер’ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому – з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, “до останньої каплі крові”. Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть спиняються і дивляться на нього. Особливо коли

він іде з редакторським портфелем під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили його і в іншому вигляді – коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного, енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.

Другий – Вітя Барановський – син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди буває повно лампочок, патронів,

кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він усе теє добуває – із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі – нічого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата стиха кидають йому сердито: “Вітька – босяк”, – не сердиться. Коли ж у школі відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього ніщо не зробиться – він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор. Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий, років п’ятнадцяти-шістнадцяти.

Третій – Кость Ясінський – біженець із Холмщини; документів у нього – ніяких, і скільки йому років – ніхто не знає. Може, п’ятнадцять, а може, й сімнадцять – хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього, гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях пише їм “летучки”. Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх дівчатам. “Дівчур” – дражнили його в школі. Дівчур, волочур,
Дівки штани подеруть,
Із вулиці проженуть… ІІ

Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.

Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.

Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.

Щось ляснуло його по плечу.

– Здоров, Валю!

Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.

– А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, – сказав Вітя. – Ти ж збирав екскурсію на село?

Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.

– Збирав, – сумовито промовив він, – та з нашими учнями хіба організуєш що путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось – так один – “мені зараз не можна”, другий – “мене не пускають удома”, а інші тільки пустили з школи, порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех… Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?

У Валі блиснули очі:

– Вітька! – ляснув він несподівано товариша по плечу. – Скільки ще зосталось канікул?

Вітька подумав:

– Та ще більше місяця, – а що хіба?

– Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.

– Куди? – засміявся Вітя.

– В мандрівку, на села, слово честі – давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле…

Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.

Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.

– Хіба от що, – перебив він Валю, – чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину… У них, казали, пасіка є, – хоч меду наїмося.

Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:

– А справді! Вони ж колись кликали до себе… Як я забув!

Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі – Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: “Та й за віщо ви завелися? От люди!” А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу – дражниться: Одчепись, препоганий,
Ти ж мені не рівня:
Що ти швець, вражий мнець,
А я Бондарівна.

Так усі й звуть її у школі – Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, “святий хлібець”; обдує на йому порох, у кишеню ховає: “оддам чиїйсь корові, щоб з’їла”. Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: “Гур-гур – і немає дня”.

– Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?

Ліщина простягнув руку.

– Лясь! Лясь! – Погодились.

– Підем.

– Ну от, – зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:

– Де живуть Бондарі – ти знаєш?

– Десь у Лубенському повіті… В Лубенському чи в Лохвицькому.

– От тобі й маєш! Треба знати докладно – в якому селі, в якій окрузі.

– Стій, – зразу пригадав Вітя, – Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.

У Валі блиснула ще одна нова думка:

– Може, і його умовимо з нами. Правда?

– А цей піде! – певно чогось промовив Вітя. – Неодмінно піде!

– І як воно гарно все виходить! – говорив весело Ліщина.

Швидко вхопив за рукав товариша.

– Ходімо!

І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці. III

В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.

– Костю! Костю!

Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:

– Вставай, он до тебе прийшли.

– Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? – спросоння змагався Кость.

– Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:

– Де вони?

Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:

– Хто тут такий? – А далі впізнавши: – А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?

– Ходімо далі, щось скажемо, – промовили ті таємничо, як змовці.

Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур’янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.

– Заждіть… Як же… Гм… Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? – Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.

– Та кажу ж – до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.

– Та це ви справді чи так тільки? – одкашлявшись, радісно промовив він.

– Як “так тільки”? Справді! – рішуче обоє разом промовили товариші.

– До Бондарів?

– До Бондарів!

– На Полтавщину?

– На Полтавщину!

– За двісті верстов? Пішки?

– Та хай буде хоч і триста – що нам! Не дійдемо?.

– Слухайте: єй-бо, ви дурите!.

Сон із Костя як рукою змило.

– Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!

Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами: незважаючи на свій поважний вік, як сидів, він перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.

Обоє товариші чекали, сміючись, поки Кость переказиться.

Трохи втихомирений, він виліз на гору.

Згода!

Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.

Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу.