Валентин Григорович Распутін
Народився в селищі Усть-Уда Іркутської області; дитинство провів у селі Аталанка. Закінчивши місцеву початкову школу, змушений був один виїхати за п’ятдесят кілометрів від будинку, де перебувала школа середня (про цей період згодом буде створене знамените оповідання “Уроки французького” —і 1972). Потім закінчив історико-філологічне відділення Іркутського університету, після чого працював журналістом.
Дебютував як оповідач (перші збірники “Край біля самого неба” і “Вогнищеві нових міст” вийшли в 1966 році). Першим добутком,
Людина на границі життя й смерті —і тема, що особливо займає Распутіна. Дві героїні його повістей —і старі Ганна з “Останнього строку” (1970) і Дар’я з “Прощання із Запеклої” (1976) —і готуються зустріти свою смерть спокійно, гідно, з усвідомленням виконаного земного боргу. Обидві не просто не бояться —і кваплять її, тому що впевнені, що життя людини має сенс тільки тоді, коли він живе заради справи, заради близьких; усвідомлювати себе істотами марними для них —і борошно.
Між цими добутками, в 1974 році, Распутіним була створена повість “Живи й помни” —і чи не сама знаменита, що принесла Державну премію СРСР, багаторазово перевидана й переведена на багато мов. Сюжет про дезертира, що втік під час війни з госпіталю й змушеному ховатися біля свого села, був незвичайний для радянської літератури, де такого персонажа покладалося б “з порога” затаврувати презирством і ненавистю, тоді як автор намагався зрозуміти цю людину й навіть виявити до нього співчуття. Однак на перший план вийшов образ його дружини Настены —і жінки жертовн, чистої, совісної, котра, розриваючись між любов’ю й боргом, всепрощенням і усвідомленням провини свого чоловіка, кінчає із собою —і хоча, за словами самого автора, він по логіці речей “…сподівався, що саме… покінчить із собою Андрій Гуськов, чоловік Настены”.
Ще одна відома повість —і “Пожежа” (1985) розповідає про подію в “селищі бивуачного типу”, якихось предосить у нашій країні. Більша частина мешканців цього селища —і люди “перекотиполе”, руйнівники-“архаровці”, позбавлені вкорінення й творчого початку. Це вони не намагаються гасити виниклу пожежу, а лише радуються можливості під шумок розтаскати все, що попадає під руку. Багатьма згодом “Пожежа” сприймалося як пророцтво письменника про прийдешні події, що відбулися в країні (від Чорнобиля, случившегося рік по тому, до перебудованих процесів, що завершилися розпадом існуючої держави).
Як і Євгеній Носов, Распутін працює в деяких жанрах.
..” ( 1988-1991), присвячених історії, етнографії, сучасному стану цього грандіозного російського краю.
Особливість художнього миру письменника критик И. Дедков визначив так: “У героях Распутіна й у ньому самому є поетичне почуття життя, що протистоїть низинному, натуральному її сприйняттю й зображенню”.
Останні оповідання Распутіна —і “Нова професія” (1998), “Хата” (1999), —і як і його публіцистичні виступи, викликають неоднозначну реакцію критиків. Один з таких заявив наступне: “Говорити про Распутіна теперішньому —і значить його кривдити, але кривдити Распутіна теперішнього —і значить кривдити себе тодішнього, з нетерпінням ждавшего кожної нової повісті… а раптом і тоді всі ми зваблювалися, ідеалізували, прощали все за сам симпатичний порив до правди, за прагнення нагадати —і на тлі плоского офіційного оптимізму —і про можливість високого, тобто трагічного відношення до життя?” (А. Агєєв). Однак, як представляється, більшість серйозних читачів скоріше б підписалися під словами іншого критика: “…у нинішній літературі є імена безсумнівні, без яких представити її вже не зможемо ні ми, ні нащадки. Одне з таких імен —і Валентин Григорович Распутін” (И. Панкеев).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)