В. В. Путін у літературі
Одна з явних тенденцій сучасної російської літератури – звертання до образа президента Володимира Путіна. Про нього Мова йде й у напівмемуарних книжках Олени Трегубовой (“Записки кремлівського диггера”), і в журналистких звітах у твердому плетінні Андрія Колесникова (“Я Путіна бачив!”, “Мене Путін бачив!”), і в художніх текстах Олександра Проханова (“Пан Гексоген”), і в літературних шаржах Максима Кононенко (“Володимир Володимирович ТМ”), і в “Євангелії від Соловйова” (однойменного автора), і в казках Дмитра
Феномен використання Володимира Путіна як літературний герой тим більше цікавий, що Володимир Володимирович ніколи не відрізнявся особливою харизмою. Куди більше колоритною фігурою був його попередник на президентському пості – Борис Єльцин, але він не викликав такого потужного літературного відгуку. Але якщо дивитися на Володимира Путіна не крізь призму політики, а крізь призму літератури, то така увага пишучих авторів до його персони стає зрозумілим
Література зокрема й мистецтво в цілому мають потребу в узагальненій
Увагга, що сучасна література приділяє Володимирові Путіну, пояснюється тим, що він є характерним носієм типових рис нинішнього часу й свого середовища. Саме цим образ Путіна й виявився цікавий авторам і читачам
Причому, можна відзначити, що в більшості добутків “путинианского” літературної течії образ Путіна не зводить до плоского схематизму, а виписується досить об’ємно. Навіть, якщо це всього лише периферійний персонаж, як, наприклад, в “Євангелії від Соловйова”. Владимир Путін у жодному добутку не виглядає ні абсолютно демонизированним, ні “сугубо позитивним”. І все по тій же причині – він представляє не однієї людини, а цілий тип – символізує конкретний прошарок суспільства в цілком конкретний відрізок часу в конкретних умовах у конкретній країні
Образ Путіна в літературі, до того ж, виявляється багатошаровим, тому що кожний автор намагається глянути на нього зі своєї сторони: хто – те бачить у ньому політика, схильного ховатися за личинами, хто – те диктатора, хто – те – майже звичайної людини, раптом оказавшегося на чолі країни, але не завжди здатного до адекватних дій, хто – те – доброго царя – панотця, оточеного й обманюється поганими боярами…
Крім його типової привабливості, появі образа Путіна в літературі, безсумнівно, сприяли й інші обставини. Найбільш вагоме з них – неможливість прямої оцінки, висловлення своєї суб’єктивної думки на сторінках преси. Після нетривалого періоду “розгулу незалежних ЗМІ” і “волі печатки” переносити це важко, особливо журналістам (а вони становлять не менш половини “путинианского” плину в літературі).
Причому, це стосується не тільки персони Володимира Путіна. Після “загвинчування гайок” і “вибудовування” газет і телебачення під віщання позитива політика потужним потоком заюшила в літературу. Можна без усякого перебільшення сказати, що жанр політичного роману в Росії зараз переживає друге народження, активно розвиваючись і по – новому осмислюючись. Політична лінія всі частіше зустрічається в сучасному детективі, у сатиричній прозі в дусі Салтикова – Щедріна, в історичній повісті, у любовному романі, у п’єсах, у сценаріях і т. д.
Відомо, що кожна епоха приводить до зльоту того або іншого літературного жанру. Так в одні епох розцвітає поезія, а в інші вона здається зовсім непотрібною. У другій половині XIX століття на передній план вийшов роман, а в середині ХХ століття на поверхню зненацька почав підніматися нарис. Початок XXI століття ознаменувалося посиленням політичної складової в літературі, але, на щастя, у цьому посиленні поки ще не проявляються ознаки відродження лакувальної прози (чого не скажеш про газети й телебачення).
(2 votes, average: 4.00 out of 5)