Урок-бесіда з позакласного читання. Шевченко-художник

УРОК 18

Тема. Урок-бесіда з позакласного читання. Шевченко-художник.

Сценарій До Шевченківських днів

Дійові особи:

Голос за сценою Ангел

Тарас Шевченко Тополя

Понтій Пилат Наймичка

Оксана (мала і велика) Мала Мар’яна (без слів)

Катерина Юда

Мати Кобзар Перебендя

Відьма Козак

Русалка Варнак

На сцені – Кімната. Стіл. Свічка. Поличка з книжками. Ліжко. Ікона Матері Божої. Розп’яття. Рушники. Скатертина, канцелярське перо, чорнильниця, ліжник.

Голос за сценою. Ніч жебраком постукала в вікно,

Її

впустити він не мав вже сили.

Гостей з минулого очікує давно,

А гості-спогади в дорозі загубились.

(Шевченко встає і підходить до столу.)

Скільки думати? Скільки чекати?

Скільки жити в панічнім страху…

Без надії на щось сподіватись

І тягти свою ношу важку?

Голос за сценою. Він увесь

Так перейнявся думою своєю,

Що мовби аж наблизився до нас

З півтемряви далекої. Так ніжно

Дбайливими штрихами відгорнув

Несупокійне та в’юнке волосся,

Щоб і воно не заважало. Туш

Примусив розпливтися строго в міру,

Їй визначено, – хай підкреслить, хай

Лиш те,

що мусить проакцентувати…

Що ж із задуми вивело його?

Шевченко. Страх панічний і рабська покірність

Хазяйнують у наших серцях.

Боїмося всього, навіть підлість –

Вже не підлість, а просто лиш страх.

Страх, що хтось може зрадити першим,

Страх, що поряд хтось має любов.

Страх! – І долі чиїсь сліпо вершим…

Страх! – І руки занурюєм в кров!

Пилат (входячи). Вже досить крові, досить жаху,

Я хочу відпочити, людина я – не звір.

Мене в мільярдний раз

Все людство проклинає…

Шевченко. Хто ти?

Пилат. Пилат я, прокуратор.

Повір мені, повір!

(Простягає до нього руки.)

Умив я свої руки.

Дивись, вони – безгрішні.

Весь світ перевернув

Пурпурний відблиск той.

Тебе прийшов судити,

Ти – не юдей мовчазний…

Старий і божевільний поет,

Але для всіх як Бог.

Шевченко. Ти прийшов мене судити,

Але судці мої – вони.

(Показує на другий бік сцени, де є його герої.)

Вони разом. Вже досить крові, досить крові.

Ми судимо його – не ти.

Шевченко. О сон страшний, відпусти.

(Підходить дівчина.)

Оксана. Пригадуєш свою Оксану?

(Шевченко, напружившись, починає згадувати.)

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матер і на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх.

Оксана (мала). Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Оксана (велика). А я, Оксаночко, в поход

За москалями, та й пропала,

Вернулась, правда, через год,

Та що з того, з байстрям вернулась.

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або й кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де й поділась.

Занапастилась, одуріла…

(За сценою лунає колискова. Оксана божевільно сміється.)

Шевченко. А що за дівчина була

Так, так що краля і не вбога,

Так талану Господь не дав.

(Іде до столу, бере свічку, підходить до другої дівчини.)

Шевченко. Катерино, серце моє,

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Катерина (Дивиться на нього, потім до дівчат):

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з нами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине:

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає за що;

Люди серця не побачать,

А скажуть – ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Знущаються нами.

Шевченко. Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

(Звучить пісня “Така її доля”.)

Мати. (До дівчинки. “Маленькій Мар’яні”.)

Рости, рости, моя пташко,

Мій маковий цвіте,

Розвивайся, поки твоє

Серце не розбите,

Поки люди не дознали

Тихої долини.

Дознаються – пограються,

Засушать та й кинуть.

Ані літа молодії,

Повиті красою,

Ні карії оченята,

Умиті сльозою,

Ані серце твоє тихе,

Добрее дівоче

Не заступить, не закриє

Неситії очі.

Найдуть злії та й окрадуть…

І тебе, убогу,

Кинуть в пекло…

Замучишся

І проклянеш Бога.

Не цвіти ж, мій цвіте новий,

Нерозвитий цвіте,

Зов’янь тихо, поки твоє

Серце не розбите.

Шевченко. (Перед іконою Матері Божої.)

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх.

(Підходить відьма і кидає лахміття до ніг поета.)

Відьма. Я розкажу, як нагадаю.

Близнят в Бендерах привела.

У білих Яссах колихала,

У Дунаєві купала,

В Туреччині сповила

Та додому однесла –

Аж у Київ. Та вже дома

Без кадила, без кропила

За три шаги охрестила,

А три шаги пропила…

Бо я вже й Бога не боюся

І не соромлюся людей.

(Шевченко охоплює голову руками. Відьма йде геть. Наближаються русалки. В глибині сцени – танець русалок).

Русалка. Породила мене мати

В високих палатах.

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

“Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш”.

Шевченко. Вийшла мати погуляти –

Не спиться в палатах.

Пана Яна нема дома,

Ні з ким розмовляти.

А як прийшла до берега

То й дочку згадала,

І згадала, як купала

І як примовляла.

Та й байдуже. Пішла собі

У палати спати.

Русалка. Та не дійшла, довелося

В Дніпрі ночувати.

Разом. Йому ми судді, а не ти!

(Пилат іде.) (Звучить пісня “По діброві вітер виє”.)

Шевченко. Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Тополя. Полюбила – не спинила:

Пішов – та й загинув…

Якби знала, що покине, –

Була б не любила…

Голос за сценою. “Іди, доню, – каже мати, –

Не вік дівовати,

Він багатий, одинокий –

Будеш пановати”.

Тополя. “Не хочу я пановати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму”.

(Далі звучить пісня “По діброві вітер виє”.)

Наймичка. “Марку, подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка, Я…”

Та й оніміла.

Голос за сценою. Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась –

Сльози покотились.

Наймичка. “Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати”.

Голос за сценою. Та й замовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері –

А мати вже спала!

Шевченко. О Господи, прости!

(Закриває обличчя руками.)

Голос за сценою. Ніч завивала спокоєм і жахом,

Його думки і пальці розпливлись.

Безсмертя в очі зазирало,

А спогади мотузкою впились.

(На сцену вбігає Юда і кидається до Шевченка.)

Юда. В безодні твоє місце!

Ти, зраднику, продав

Своє життя, талант…

І кому? їм? (Показує)

Ти думаєш…

Шевченко. Хто ти?

Юда (сміється). Я – Юда.

Ти думаєш – поганець?

В небесному оркестрі

Я – перший музикант:

Бо свій страшний цілунок

Так розписав по нотах,

Що навіть здивувався

У пеклі Сатана.

Й тебе я поцілую, (єхидно)

Тавро на лоб поставлю.

Бо ти – мій брат.

(Йде до Шевченка, той злякано відступає. Входять: сліпий кобзар, варнак, козак.)

До Юди. Геть! Він – наш брат.

(Шевченко озирається, підходить до кобзаря і ніби впізнає рідну душу.)

Шевченко. Перебендя старий, сліпий –

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

Перебендя. А хто грає, того знають

І дякують люде:

Я їм тугу розганяю,

Хоч сам світом нуджу.

Попідтинню, сіромаха,

І днюю й ночую;

Нема мені в світі хати:

Недоля жартує

Над старою головою,

А мені байдуже!..

Сяду собі й заспіваю:

“Ой, не шуми, луже!”

Заспіваю та й згадаю,

Що я сиротина.

Пожурюся, посумую,

Сидячи під тином.

( Співає.)

За байраком байрак

А там степ та могила,

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

Козак. – Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти:

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій.

(Козак схиляє голову і відходить. Шевченко підходить до діда з ножем і кладе йому руки на плечі.)

Шевченко. Тиняючи по чужині

Понад Елеком, стрів я діда

Вельми старого.

Наш земляк

І недомучений варнак

Старий той був.

Варнак. Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,

Щоб не нудить світом.

І зарізав би, та диво,

Диво дивне сталось

Надо мною, недолюдом…

Мов дивлюся, на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми Божі, ніби з самим

Богом розмовляють.

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О Боже мій милий!

(Варнак сумно дивиться на них. Шевченко стоїть розгубившись.)

Разом. Він – наш брат, він – наш…

(Варнак йде…)

Куди ти, куди? (задумавшись)

Нема мені розради.

Куди мені сховатись –

Від себе не втечеш.

Нема мені місця

Ні на землі, ні в небі,

Навіть куточка в пеклі

Для мене не знайдеш.

Не вірю, що їх зрадив,

Не вірю, що покинув,

Не вірю, що залишив

В сяйві земних пожеж,

Немає мені місця

Ні на землі, ні в небі,

Навіть куточка в пеклі

Для мене не знайдеш.

Голос за сценою. Зорі дивилися сріблом,

Ніч тремтіла осикою…

Слова стали поперек горла…

Заснути б навіки, забути –

Це все, що потрібно було йому.

(Звучить мелодія “Заповіту”. Заходить Ангел і вказує на розп’яття.)

Ангел (Тихо). Поглянь на його рани

(Шевченко дивиться на розп ‘яття.)

Ангел Віддай мені ті цвяхи,

Що маєш у руках.

Ти ними прибив до хреста Ісуса.

Шевченко.

(здивовано) Які?

Твої слова й думки…

Я їх донесу до Бога.

Ти ними розіп’яв Христа.

І ними воскресив.

Радуйся, бо нагорода твоя

На небі велика.

Шевченко. Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

(Далі пісня.)

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Ангел. (Показує розп’яття.)

Поглянь в невинні очі,

Його поглянь очима.

Він взяв мерзоту людства,

За неї відстраждав.

Шевченко. Він не хотів вмирати…

Ангел. (Приречено.)

Вина Христа лиш в тому,

Що Бог його для світу

Спасителем обрав.

Шевченко. Він – Бог, а я – лише людина,

Що горе-тугу виливає на папір.

То так і я тепер пишу.

Папір тільки, чорнило трачу,

А перш! Єй-богу – не брешу!

Згадаю що чи що побачу,

То вже так утну, що аж заплачу.

І ніби сам перелечу

Хоч на годину на Вкраїну.

На неї гляну, подивлюсь,

І мов добро кому зроблю.

Так любо серце одпочине.

Якби сказать, що не люблю,

Що я Вкраїну забуваю

Або лукавих проклинаю

За те, що я тепер терплю, –

Єй-богу, братія, прощаю

І милосердному молюсь,

Щоб ви лихим чим не згадали;

Хоч я вам кривди не робив.

Ангел. Дивися очима Месії на світ:

Усе прохололо – пустка й пітьма.

Де древній і мудрий батьківський завіт?

Старий зруйнували, нового – нема.

Скрізь підлість і жах. Поцілунком Іуди

Усе продається – життя і любов.

Шевченко. Другого Христа вже не буде?

Ангел. Словом пророчим озвися –

Месія народиться знов!

Шевченко. …Ридаю, –

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

(Звучить “Заповіт”.)