Український театр класичної доби
Український театр класичної доби починається з аматорських гуртків середини XIX ст. Такими були гуртки в м. Полтава (під керівництвом учителя В. Лободи) та в м. Чернігові, організований Л. Глібовим (“Товариство, кохаюче рідну мову”).
В кінці 50-х років у Бобринці починає свою діяльність М. Кропивницький. Він походив з бідної дворянської родини, мати його була вчителькою музики, тому вдома панувала атмосфера співу, музики, театральності.
Восени 1882 р. з ініціативи Кропивниць-кого вийшла широко відома українська професійна трупа, до складу
Українському професійному театру довелося зіткнутися зі значними труднощами, бо продовжував діяти указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою.
Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа не мала постійного приміщення, вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях – ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій. Але ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва. Організатори театру збагачували сценічний репертуар. Для театру пишуть М. Кропивницький (“Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Дві сім’ї”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук” та ін.). Іван Карпенко-Карий створив 18 п’єс (“Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Безталанна”, “Хазяїн”, “Сава Чалий”), М. Старицький (“Не судилося”, “Богдан Хмельницький”, “Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці”).
У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив вистави українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років.
Про заслуги діячів українського театру Костянтин Станіславський сказав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени,- ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”.
Іван Карпович Тобілевич (театральний і літ. псевдонім – Карпенко-Карий) народився 17 вересня 1845 р. у слободі Арсенівці на Херсонщині в багатодітній сім’ї управителя поміщицького маєтку. Його батько, Kapno Адамович Тобілевич, мав дворянські корені, мати, Євдокія Зіновіївна Садовська, була простого роду, походила з містечка Саксагань. Вплив матері на виховання дітей був визначальним. Не випадково, ставши відомими діячами української театральної сцени, вони обрали псевдоніми за дівочим прізвищем матері та місцем її народження: Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. Іван Тобілевич узяв псевдонім від імені батька та прізвища героя п’єси Т. Шевченка “Назар Сто до ля” Гната Карого.
Дитинство майбутнього драматурга пройшло в Арсенівці та в селі Кам’яно-Костуватому. В одинадцятирічному віці він вступив до Бобринецького повітового училища, яке закінчив у 1859 р. Від того часу майже двадцять років служив писарем, канцеляристом, судовим та поліцейським чиновником. Жив переважно у Бобринці, Єлисаветграді та Херсоні. У 70-х рр. брав участь у діяльності народницького та українофільського гуртків. У 1883 р. за “неблагонадійність” був звільнений з посади, а після завершення слідства у 1884 р. відправлений на заслання до Новочеркаська, де пробув близько трьох років. Після того драматург переїхав на власний хутір Надеждівка, де провів певний час до зняття з нього гласного нагляду поліції.
Іван Тобілевич був одружений двічі. У 1869 р. його дружиною стала Н. Тарковська, яка померла в 1881 р. Під час перебування на засланні в Новочеркаську він одружився з С. Дітковською.
Театром Тобілевич захопився ще під час навчання в повітовому училищі. Знайомство з М. Кропивницьким посилило його інтерес до театрального життя. На початок 60-х рр. припали його перші акторські виступи в аматорських виставах. Далі був тривалий період різнобічної театральної діяльності. Після звільнення з посади чиновника, доки велося слідство по його справі, Іван Тобілевич під псевдонімом Карпенко-Карий гастролював у складі театральної трупи М. Старицького. Із 1888 р. Карпенко-Карий увійшов до трупи М. Садовського, а в 1890 р. виступив співзасновником “Товариства російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського” – найкращого українського театрального колективу того часу. У 1900 р. на основі цього товариства постала “Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і Μ. Κ. Садовського за участю М. К. Заньковецької”, а через деякий час – “Товариство малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого” (1905-1907).
Початок літературної діяльності Івана Тобілевича припав на середину 70-х рр. Тоді він виступив як прозаїк, критик і публіцист. Як драматург Карпенко-Карий заявив про себе у 80-х рр. На засланні в Новочеркаську ним були створені п’єси “Бондарівна”, “Чортова скала”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Мартин Боруля”. На межі XIX і XX століть з’явилися найбільш відомі твори Карпенка-Карого “Сто тисяч” (1890) і “Хазяїн” (1900).У них автор виступив проникливим і водночас дотепним спостерігачем складних процесів, що зумовлювали суттєві зміни в житті українського суспільства. Перш за все драматург звернув увагу на викривлення селянської психології, спричинені маніакальною жагою збагачення.
Карпенко-Карий створив також кілька п’єс на історичні теми. Із них найбільш відомою є трагедія “Сава Чалий” (1899). Усього драматургові належить авторство вісімнадцяти п’єс.
Поза сумнівом, на драматургічній практиці Карпенка-Карого відчутно позначався його власний театральний, передусім акторський досвід, що диктував пошук таких сценічних засобів, які б сприяли формуванню масового українського глядача.
Навесні 1907 р. стан здоров’я драматурга значно погіршився. Він був змушений виїхати на лікування за кордон. Помер Карпенко-Карий 2 вересня 1907 р. в Берліні, похований у с. Карлюжино поблизу Єлисаветграда.
“Іван Тобілевич (1845-1907) із своїми драматичними творами виступив власне пізніше, вже на початку 80-х років, але настроєм і світоглядом своїм, як і взагалі характером своєї літературної діяльності, і цей письменник-драматург належить до того початкового періоду українського народництва, коли нові обставини життя після реформ 60-х років та політично-громадська реакція поставили перед громадянством велику силу нових питань. До них підходили й попередники Тобілевича, Старицький та Кропивницький, але найбільш виразну відповідь на них у драматичній формі дав таки Тобілевич. Власна його в історії українського драматичного письменства стежка лежить у тому, що він перший виступив за межі шаблону – отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії, цінної і з громадського, і з художнього погляду, як галерея типів, як образ справжнього, не підсолодженого життя, перетвореного глибоким і дужим талантом”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)