Українська поезія
Поезіє, чарівна скрипка у чудовому оркестрі літератури! На твоїх струнах грає свою мелодію Її Величність Муза. У тиші безсонних ночей вона приходить до поета, награє йому мелодію, котра торкається душі Митця і надовго стає володаркою його серця.
Сильна і мужня, вона навіяла Великому Кобзареві його нетлінні рядки:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде Мати,
І будуть люди на землі.
Саме поезія Т. Г. Шевченка зробила для визволення народу “більше, ніж десять переможних армій” Яку то силу вона має!
Ой ти, дівчино,
З горіха зерня.
Чом твоє серденько –
Колюче терня?..
Ці рядки болем бриніли у серці закоханого І. Франка. Вони бринять і нині у кожного безнадійно закоханого. Муза не завжди є лагідною і ніжною, поезія може бути могутньою і категоричною:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
Поезія завжди відображала не лише внутрішній стан людини, а й соціальне становище суспільства:
Німі на панщину ідуть і діточок
… Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на нашийні жне.
Світ для поета починається з власної душі. Так, Ганна Чубач болісно констатує:
В душі неначе у проваллі –
Слова несказані сумують:
Колись поетів убивали,
Тепер їх – просто не друкують.
Голос поета й громадянина – це одне:
Не поет, хто забуває Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани.
Той голос здатен подолати тишу небуття, долунюючи до нас Стусовими громами оновлення й воскресіння:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя…
Багато випробувань випало також на долю геніального Євгена Плужника, який відчував тривогу з приводу майбутніх катастроф. Він виважує свою поезію на терезах оптимізму й песимізму одночасно:
Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику… Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки й вагання,
І пізній сум, і радість передчасну…
Наш сучасник Вадим Крищенко не цурається реального життя, сприймаючи його як норму людського існування. Але дивується:
Чого повелось так? – шукаю поради,
Чим ближче до влади, тим далі від правди?
Як ближче трон – даленішає Бог…
Борис Олійник розпалює у читача невгасні живі жаринки пам’яті:
У тридцять три розіп’ято Ісуса,
У тридцять третім на земному прузі
Розіп’ято мільйони без вини.
Проймаєшся болями й тривогами Анатолія Кравченка, який розкриває причину духовного зубожіння народу:
Горе, брате, та яке ж то горе:
Зруйнувавши храми і собори,
Зруйнували душу у собі.
Чисті й прозорі, як джерельна вода, поезії П. Маха:
Ласкавість неба голубу,
Злотавість поля на крайлісі
Віддам, щоб серцем ти вознісся,
– і українцем був!
Отже, поезія збуджує душу, примушує її не черствіти, бути чуйною. Пройнявшись настроями поета, зрозумівши його світосприйняття, ми разом з ним замислюємося над важливими проблемами, що хвилюють митця. Поезія робить нас Людьми. Уклін їй, вічній.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)