Українська пісня – це геніальна поетична біографія українського народу
Яке ж це диво дивне – народна пісня! Кого тільки не чарувала її вічна краса! Минають віки, змінюється покоління, а народна пісня залишається, через усі поневіряння проносить вона свій чар, свою нев”янучу молодість.
Із морської піни вродилась грецька Афродіта. З морського прибою почувань, з емоційно-настроєвої сфери народилася українська краса – пісня, а пісня – це голос народу, це поетичний вияв його працелюної співучої вдачі, мрій і прагнень. Про це гарно написав Михайло Стельмах: “Народна пісня землі української – це насамперед
Великою популярністю в народі ось уже більше трьох віків користується пісня “Ой на горі та женці жнуть”, в якій згадується імена двох гетьманів ХУІІст. – Петра Конашевича-Сагайдачного і Михайла Дорошенка. Вона оспівує козацькі походи і працю женця – селянина, в ній мужність і звитяга поєднуються з гумором і життєлюбством. І як не захоплюватися неперевершеною художньою викінченістю і красою цієї пісні.
Ми достименно не знаємо, коли саме народжувалися наші пісенні перлини, їх коріння сягає в сиву давнину. Не знаємо й імен давніх піснярів. Серед найславетніших авторів пісень вічно горітимуть імена легендарної Марусі Чурай, козака Семена Климовського, кобзаря Остапа Вересая.
Пісенну традицію давніх віків з успіхом опанували й розвинули поети ХІХ ст Т. Шевченко, Ів. Франко, Л. Українка та багато інших. Герої й героїчні п”єси – опери ІВ. Котляревського “Наталка Полтавка” виливають душу в піснях. Такі пісні, як “Сонце низенько, вчір близенько”, “А я дівчина Наталка”, ” Чи тобі, дочко, добра не желаю” та інші стали народними.
Шевченкова муза надихнула багатьох митців – і зазвучали у різних тональностях, від грізної чи сумної до веселої, ніжно-ліричної “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Заповіт”, “Думи мої”, “Садок вишневий” та інші.
Прекрасні ліричні пісні-романи з широкою гамою почуттів, образних форм, по-народному викінчені, співаємо ми на слова ІВ. Франка (“Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Безмежне поле”, “Гімн”) та інші, Лесі Українки (“Стояла я і слухала весну”), Старицького (“Ніч, яка, Господи, зоряна”), В. Самійленка (“Тихесенький вечір на землю спадає…”). Скільки в них краси: чарують природа, душа людська, її почування. Здавалося б, ніхто з українських поетів не обминув пісенного жанру, кожен віддав цій прекрасній традиції.
Пісня оздоровлювала народну душу, допомагала їй зберегти нетлінними свої цінності: віру в людину, в незрадливу любов, у щиру дружбу, в очищаючу силу краси світової.
В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко, О. Олесь, Д. Павличко – всі вони творили високе мистецтво пісні. І якщо ми сьогодні почуваємо себе людьми, віримо у високі моральні засади, мріємо й кохаємо, то це тому, що є у нас “Пісня про рушник” і “Стежина”, “Два кольори” і “Чари ночі”, “Коли потяг у даль загуркоче”, інші перлини духовності.
Коли в часи сталінського свавілля різні тирани намагалися позбавити наш народ його самобутності, а манкурти-яничари поспішали зректись свого роду і рідного слова, народна пісня, як Мати-Берегиня, ховала золоту нитку пам”яті родоводу.
О. Довженко у свій час писав “…Народ, якого позбавили багатьох можливостей, у кривавій боротьбі вилив свою душу, свій поетичний геній в єдине, що міг, – у пісню, в безсмертну українську народну пісню. Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слава”. І сьогодні, в час національного відродження, знову заграли незамулені джерела. З небуття виринули колядки і щедрівки. Як і багато століть тому, від господи до господи, від родини до родини, від села до села поспішає гурт колядників. Яка то радість вдихнути на повні груди морозяне повітря, відчути під ногами скрип санної дороги, вслухатися у веселий передзвін мальовничого вертепу і відчинити двері до святкової світлиці.
У вільного народу будуть інші пісні. В них буде менше смутку й болю, а більше світлої радості й надії. Серед нашого покоління вже ростуть нові поети – піснярі, які із генами, з молоком матері передалася й найсвятіша наша традиція – розкривати душу свою в пісні.
(3 votes, average: 3.00 out of 5)