У чому змив життя у фамусовском світі?
Насамперед помітимо, що це не прості патріархальні дворяни типу Ростових Л. Н. Толстого або Ларіних А. С. Пушкіна: перед нами ще й люди служивого стану, державні чиновники, а їхній побут – той самий “державний побут”, що вирішили перевернути хоробрі декабристи “прапорщики”. Що є предметом жаданих мріянь Молчалина? – “И награжденья брати, і весело пожити”. А Скалозуба? – “Мені тільки б дісталося в генерали”. Чим привабливий Скалозуб для Фамусова?
Відома людина, солідний,
И знаків тьму отличья нахапав,
Не
Не нині завтра генерал
У фамусовском світі люди повсякденно піклуються про те, що вороже душі, а тому це люди, що втратили себе, що живуть не собою, а химерами “чина”, “багатства”, “знатності”, зовнішніми формами життя, нескінченно далекими від її щирої суті. Справа, наприклад, для них не істотно, а важливіше видимість Справи. Фамусов так і говорить:
А в мене, що справа, що не справа,
Звичай мій такий:
Підписано, так із плечей геть.
Вони більше стурбовані не тим, що є насправді, а тим, Як вони виглядають в очах інших людей. Тому чиношанування в самих принизливих
Більших”.
Для всіх цих людей, що не мають ніяких моральних цінностей, позбавлених почуття власного достоїнства, єдиним ідеалом, якому вони служать і в полоні в якого перебувають, є “поголоска”, чужа думка про себе. Ліза так і говорить: “Гріх не лихо, поголоска негарна”. У суспільстві, позбавленому моральних святинь, духовну близькість заміщає саме ця тварина, стадне почуття, в основі якого лежить зловтіха, задоволення від приниження ближнього. Грибоєдов показує, як з іскри, кинутою Софією,- легені натяку на божевілля Чацкого,- розпалюється ціла пожежа, і в результаті складається загальна думка, “поголоска”. Розумна Софія знає, як це трапляється в Москві, і з бажання помститися Чацкому кидає зерно плітки якомусь “панові той – “панові Д.”, цей – Загорецкому.
Загорецкий додає в плітку “галас” неправди. І от уже все світське суспільство сліпо підкоряється їм же породженому кумиру. Не без гіркоти жартував із цього приводу Пушкін:
И от суспільне мненье! Пружина честі, наш кумир, И от на чому вертиться мир!
Примітно, що комедія Грибоєдова й закінчується наріканнями Фамусова:
“Ах! Боже мій! що стане говорити
Княгиня Марья Алексевна!”
Розмовляючи зі співрозмовником, Репетилов чує тільки себе, він навіть часом не зауважує появи й відходу співрозмовника. Він іноді вимовляє філософські фрази, які, імовірно, почув в Англійському клубі: “Так розумна людина не може бути не шахраєм…” Але, говорячи всю правду, він не йде проти фамусовского суспільства. Коли він довідається, що Чацкий божевільно, те спочатку не вірить, але потім вимовляє: “Простите, я не знав, що це занадто гласно”. Так, якщо спочатку, завдяки почутим у клубі фразам, Репетилов може здатися не таким, як всі, те потім читач ясніше бачить його щиру особу.
Цікава також подружня пара Горичей, їхня манера спілкування один з одним, їхні розмови. Наталя Дмитрівна постійно називає чоловіка “ангелом”, “життям”, “безцінним”, “душечкой”, і відразу ремарка Грибоєдова: “Цілує чоловіка в чоло”. А Платон Михайлович: ” Наташа-Матінка. Тобі в угодность, пускаюся по команді в танок”. А після її відходу говорить: “Так хто женитися нас неволить!” От приклад ” чоловіка-хлопчика, слуга^-слуги-чоловіка-слуги”. Грибоєдов висміює цю пару, показуючи “високий ідеал московських всіх чоловіків”. Не менш цікавий образ Антона Антоновича Загорецкого. Він відразу передає всі плітки, бігає, бовтає з усіма без зупинки. Грибоєдов осміює тип таких людей, що було високо оцінене А. С. Пушкіним. Загорецкий – щирий представник фамусовского суспільства. Він точно так само, як, наприклад, Фамусов і Скалозуб, ненавидить освіту, побоюється байок:
Байки – смерть моя!
Глузування вічні над левами! над орлами!
Хто що не говори:
Хоча тварини, а все-таки царі
Все прекрасно розуміють, що це за людина: Брехунець він, картяр, злодій
Але незважаючи на це, він вхожий в усі пристойні будинки Москви… Горич зауважує із цього приводу:
У нас скрізь лають, а всюди приймають
Цих людей Грибоєдов висміює й засуджує за дурні висловлення, лицемірне поводження, неосвіченість, бездушшя. Усім їм автор протиставляє Чацкого. Ця людина утворена й відкритий. Усе, що в нього на душі, він висловлює людині прямо в особу, нічого не приховуючи. Але саме тому Пушкін відмовив йому в розумі, сказавши, що розумна людина не буде “метати бісер перед Репетиловими й тому подібними”. Так що про розум Чацкого (а вірніше, про його прояви в обставинах п’єси) можна посперечатися, але в освіченості відмовити йому не можна. Йому неприємно бачити лицемірство й неправда, які панують у фамусовском суспільстві, тому що він людина “століття нинішнього”. Це “нова людина” з новими принципами й поглядами на життя. Ліза говорить про нього:
Хто так чутливий, і весел, і гострий,
Як Олександр Андреич Чацкий!
Необхідно відзначити, що збірний образ дворянського суспільства в комедії був би недостатньо повним без внесценических персонажів, яких ми не бачимо, але про які часто згадують діючі обличчя комедії. Хто ж вони? Це й Максим Петрович, і хтось “Нестір негідників знатних”, і Тетяна Юріївна, про яку настільки лестно озивається Молчалин, і княгиня Марья Олексіївна, думки якої так боїться Фамусов. Ці герої дозволили розширити рамки добутку, показати все російське суспільство початку XIX століття
Комедія жива до наших днів, тому що в суспільстві завжди є Молчалини, Фамусови, Загорецкие й Чацкие. Пушкіна сказав про комедію: “Про вірші я не говорю: половина з них увійде в прислів’я”. Це пророцтво збулося. У наші дні багато хто користуються фразами з комедії, які вже встигли стати афоризмами. Найпоширеніші з них:
Щасливі годин не спостерігають…
Ба! Знайомі всі особи…
Будинку нові, але забобони старі…
(2 votes, average: 5.00 out of 5)