У чому зміст протиставлення образа Калашникова образам Кирибеевича й Івана Грозного в поемі Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова?
Шаленості хоробрих поїсти ми пісню! Шаленість хоробрих – от мудрість життя. М. Горький У поемі “Пісня…” описується випадок, що Лєрмонтов відносить до російської історії XVІ століття. Купець мстить опричникові й царському улюбленцеві за свою ображену честь: Калашников виходить на кулачний бій з Кирибеевичем, не боячись смерті й царського гніву.
Протистояння Калашникова – Кирибеевича й Івана Грозного підтверджується композиційною побудовою добутку У першій частині описується шумний бенкет в Івана Грозного, де гості-опричники
Однак протистояння купця – опричника й пануючи не стільки відбиває історичну реальність російського життя, скільки ілюструє романтичну антитезу й філософську
Молодий Кирибеевич живе не за християнським законом, а за законом, установленому Іваном Грозним для своїх опричників, – “усе дозволено, крім непослуху царської волі”. Кирибеевич також романтичний герой, тому що готово йти до кінця заради своїх бажань: обдурити царя на бенкеті, не сказавши, що Алена Дмитрівна замужем; знеславити чесну дружину, пристаючи до неї на вулиці: А дивилися у хвіртку соседушки, Смеючись, на нас пальцем показували… (ІІ) – розповідає Алена Дмитрівна. Таким чином, Калашников і Кирибеевич протипоставлені як романтичні герої-антагоністи: перший – шляхетний месник, що бореться за справедливість (“за святу правду-матінку” ІІ), другий – носій необмеженого особистісного початку (тип Лєрмонтовского Демона).
Однак Лєрмонтов порушує в поемі канони романтизму, тому що його простонародний герой перемагає аристократа-егоїста, причому перемагає морально ще до бою. Тут проходить ще одна грань протиставлення купець – цар і царський улюбленець, що доводить демократичні симпатії поета. Калашников пояснив Кири-Беевичу, чому вийшов битися проти нього: И жив я за законом господньому: Не ганьбив я чужої дружини, Не розбійничав уночі темною… (ІІІ) Кирибеевич зніяковів після цих слів, тому що почуває свою провину перед суперником: И почувши те, Кирибеевич Сполотнів в особі, як осінній сніг, Бойки очі його затуманилися, Між сильних плечей пробіг мороз, На розкритих вустах слово завмерло… (ІІІ) Обоє героя зображуються різко індивідуально.
Калашников – суворий і рішучий чоловік і глава сімейства, Кирибеевич – молодий, самовпевнений молодець, охоплений нескоримою любов’ю. Недарма образ купця зв’язується з фольклорною розбійницькою піснею. Один з варіантів цієї пісні співають пугачовці у романі О. С. Пушкіна “Капітанська дочка” (VІІІ): цар обіцяв нагородити пійманого розбійника – улаштувати йому гарну страту. І в Лєрмонтовской поемі Іван Грозний знущально перераховує деталі страти Калашникова: гостро наточена сокира, парадний костюм ката, дзенькіт набатного дзвона: Щоб знали всі люди московські, Що й ти не залишений моєю милістю… (ІІІ) Образ опричника пов’язаний з ліричною піснею про тугу-суму закоханого молодця, що викликає в народній пісні співчуття, також як і в Лєрмонтовской поемі. Досить згадати смутне визнання Кирибеевича на бенкеті: Як побачу неї, я й сам не свій: Опускаються руки сильні, Помрачаются очі жваві; Нудно, смутно мені, православний цар, Одному по світлу томитися.
(І) Убивши царського улюбленця, Калашников, приватна людина, вступає в конфлікт із самим царем і не відмінюється навіть перед царською владою: не пояснює причин убивства Кирибеевича, не просить пощади, хоча знає, що страчених ховають не по-християнському – без ім’я, по узбіччях доріг, а не на цвинтар. Але “люта, ганебна” (ІІІ) смерть не страшить героя, тобто Калашников витримує свій романтичний характер до кінця. Щодо цього Калашников відрізняється від Євгенія з поеми Пушкіна “Мідний вершник”.
І в Пушкіна, і в Лєрмонтова проста людина зіштовхується із самодержцем і в результаті цього гине. Але Петро Перший явно перевершує Євгенія, тому що нещасний божевільний обертає до Мідного вершника мрячні погрози й невиразні докори, а потім всю ніч метається по місту, рятуючись від уявлюваної погоні. Іван Грозний ні в чому не перевершує відважного купця, у Лєрмонтова державний і індивідуальний початок виявляються рівновеликими.
Крім того, суд пануючи в Лєрмонтовской поемі очевидно несправедливий. Підбиваючи підсумок, відзначимо, що історизм “Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова” не варто перебільшувати. Протистояння приватної людини (Калашникова) деспотизму (безпосередньо Іванові Грозному або царському улюбленцеві Кирибеевичу) – тема, що хвилювала романтиків XІX століття, але була неактуальної для суспільної свідомості XVІ століття – епохи Грозного.
Звичайно, Лєрмонтов дав замальовки середньовічної Москви, показав сцени царського бенкету, кулачного бою, але ці атрибути часів Івана Грозного є в поемі тільки екзотичним тлом (обов’язковою вимогою естетики романтизму) для розкриття головної ідеї добутку: герой робить подвиг в ім’я честі й боргу, він не подвластен об’єктивним історичним обставинам. Ця ідея була близька поетам-декабристам (думи й поеми К. Ф. Рилєєва), і Лєрмонтов теж затверджує її в поводженні Калашникова. Характери трьох героїв (купця, опричника, пануючи) вирішені в романтичному дусі: у складній, суперечливій натурі людини виділяються одна-дві головні риси.
“Пісню…”, де дається романтичне рішення проблеми “особистість – історичні обставини”, можна зрівняти з “Мідним вершником”, де та ж проблема вирішується в реалістичному ключі: Пушкін бачить безперспективність бунту окремої особистості проти об’єктивних історичних обставин, Лєрмонтов оспівує цей бунт. В обох добутках є опис могил: Євгеній похований “заради Бога” (ІІ) на маленькому безлюдному острові; Калашников – “проміж трьох доріг: Проміж Тульської, Рязанської, Владимирської” (ІІІ). Перша могила забута, другий – мимо минаючі люди завжди кланяються, хоча на ній немає ні хреста, ні ім’я відважного купця.
Такі різні фінали – наслідок безпомічного бунту пушкінського героя й героїчного вчинку Лєрмонтовского героя
(2 votes, average: 4.50 out of 5)