У чому злочин і в чому покарання Раскольникова?
Твір по роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”. “Злочин і покарання” – один із самих значних романів Достоєвського. У ньому звучить гострий біль письменника за принижену і ображену людину. Герой роману – Родіон Раскольников був студентом. Він похмурий і недовірливий. Ця людина живе як би окремо від світу: нічим не цікавиться з того, чим цікавляться навколишні його люди. У той же час він гордовитий, навіть “жахливо високо себе цінує і, здається, не без деякого права на це”. Але це тільки одна сторона особистості Раскольникова.
У
Раскольников голодував, як це траплялося з усіма студентами. Він зовсім пообносив речі, йому навіть на вулицю не було в чому вийти, тому не можна було розраховувати і на уроки. Але страждав не один Раскольников. У такому ж або майже у такому ж положенні були його мати і сестра. Щоб підтримати гаряче люблячого брата, сестра Дуня надійшла гувернанткою у сім’ю Свідрігайлова. Свідрігайлов спокусився на честь і безвинність Дуні, і вона змушена була залишити місце. У безвихідному положенні Дуня погоджується на шлюб з Лужиним і тим самим приносить себе в жертву заради брата. І тоді в голові Раскольникова зріє план. Треба забрати все неварте і непотрібне, щоб можна було жити тим, хто на це “право має”. Заради тих, кого кохаєш, треба “переступити чорта”, “зробити перший крок”, стати початковою ланкою того ланцюга, що зв’язує сьогодення з “світлим майбутнім”. Саме із цих, здавалося б, світлих думок і починається злочин Раскольникова. Але не тільки заради рідних діє Раскольников. На думку Раскольникова, можна вчинити злочин заради загального добра, злочин “по совісті”. Можна вбити “дурну, безглузду, незначну, злу, хвору, нікому не потрібну, а навпроти, усім шкідливу старушонку”, взяти її гроші і загладити цей “крихітний злочин” тисячами добрих справ. Вбивши старушонку, він заодно довідається, хто ж такий Родіон Раскольников: “тварина тремтяча” або “владар долі”? По суті, коли Раскольников випадково почув розмову студента і офіцера про те, що непогано б вбити бабусю-процентщицю і взяти її гроші, думка ця вже була в голові Раскольникова, вона просто знайшла плоть, матеріалізувалася. Тепер ця думка настільки захопила усього Раскольникова, що навіть рухає його вчинками. “…Він ніяк не міг зрозуміти і пояснити собі, чому він, втомлений, змучений, котрому було б усього вигідніше повернутися додому самим найкоротшим і прямим шляхом, повернувся додому через Сінну площу, на яку йому було зовсім зайве йти”. Там, на Сінний, Раскольников чує розмову сестри баби Лізавети з міщанином, з якої точно довідається, що наступного дня баба “рівно о сьомій годині вечора залишиться у будинку одна”. Тепер уже він ні про що інше не міг думати. Його захопила ідея. Злочин скоєно. Тепер починається на менш страшне – покарання Раскольникова.
Він не в змозі пережити свій злочин. Страждання совісті, що виникли ще до вбивства, тепер стали просто нестерпними. Раскольникова охоплює страх. Цей страх позбавляє його впевненості у собі. Повістка по дріб’язковому приводі роздуває його до межі. Тепер він вже готовий зізнатися. “Тільки б скоріше”, – шепотить він. Раскольников готовий впасти на коліна перед Богом і перед дрібним поліцейським чиновником, якого він нехтує. До того ж Раскольникову не дає спокою Порфирій Петрович. Здоровий глузд підказує Раскольникову, що ні свідків, ні доказів ні, що йому нема чого боятися. Але Раскольников боїться. Його страх не просто страх перед покаранням, він боїться за саму ідею. Адже якщо він попадеться на початку шляху, загине не тільки він, загине й ідея. Раскольников задумав стати і Наполеоном, і Месією, і тираном, і благодійником людства. Якби йому вдалося випробування, якби вбивство “шкідливої старушонки” Олени Іванівни спричинило б добрі й тільки добрі наслідки, він порахував би свою ідею здійсненою. Однак результат випробування показав, що Наполеон і Месія в одній особі несумісні, що намічений їм шлях веде зовсім не туди, куди він його подумки прокладав. Адже Раскольников хотів добра всім, хотів зробити всіх скривджених і ображених щасливими. Але, вбивши бабу, йому довелося піти на ще один злочин – вбити Лізавету. А Лізавета – одна із принижених і ображених, котрих хотів врятувати Раскольников. Тепер, начебто б довівши собі й іншим, що він не “тварина тремтяча”, а теж “право має”, Раскольников, як ніколи раніше відчуває себе цією самою “твариною тремтячою”. Раскольников виявився у тупику й сам собі зізнається в цьому: “Принцип-те я й убив, а переступити, не переступив, на цій стороні залишився…
Тільки й зумів, що вбити. Та й того не зумів, виявляється…”. Щоб полегшити страждання совісті, Раскольников іде з винною, “кається” на площі й у суді, потім відправляється на каторгу, Але це не вирішує його проблем. Він залишається відчуженим від людей, і хоча його як і раніше мучить совість, не розстається зі своєю ідеєю. Усього за годину до явки в поліцію він сказав Дуні: “Злочин? Який злочин?.. Не думаю я про нього і змивати його не думаю”. Навіть на каторзі, через півтора року, роздумуючи над здійсненим, він не вважає себе винним: “Він строго судив себе, і запекла совість не знайшла ніякої особливо жахливої провини в його минулому, крім хіба що простого промаху, що із усяким може трапитися”. Раскольников був увесь цей час духовно мертвий: “Я не бабу вбив, я себе вбив”. Каторга є не покаранням для нього, а скоріше порятунком. Саме так Раскольников воскреє до нового життя, усвідомивши, що все його життя “було якимось вищим, дивним, як би навіть і не з що стався фактом”. І дійсно, те життя залишилося у минулому. Тепер Раскольников вже інший, обновлений, здатний любити й відкривати своє серце людям.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)