Остання зустріч Раскольникова з Порфирієм Петровичем. (“Злочин і покарання”, ч. VI, гл. II.)

Роман Федора Михайловича Достоєвського “Злочин і покарання” – “один із самих складних добутків російської літератури, у якому автор розповів про історію загибелі душі головного героя після здійснення їм злочину, про відчуження Родіона Раскольникова від усього миру, від найближчих йому людей – матері, сестри, друга…

Після сцени вбивства практично відразу починається покарання злочинця. Адже подальший хід роману є спростуванням теорії Раскольникова.

Від убивства до визнання проходить усього місяць. Боротьба із самим

собою не припиняється ні на мінуту. І увесь час “за лаштунками” відчувається присутність Порфирія Петровича, хоча зустрічаються ці герої за увесь час усього три рази

Слідчий скидає маску тільки в останній момент, коли приходить до Раскольникову на квартиру. Він симпатизує Родіонові, бажає йому добра, але він же й провокатор, що повинен витягнути визнання в підозрюваного. Роль слідчого в романі – це постійні підсміювання над головним героєм, при всій серйозності відносини до нього. Слідчий співчуває Раскольникову, по-своєму любить його, і Родіон ніяк не може вловити, коли Порфирій Петрович серйозний,

а коли валяє дурня. Він говорить страшні, речі, робить жахливі натяки, але їх шутейная форма більше, ніж натяки, зачіпає Родіона. Сміх слідчого перетворює гіганта Раскольникова в коміка. Проти цього приниження Родіон повстає й на цьому й попадається

Порфирій – це загадка для героя, магніт, до якого він тягнеться й від якого відштовхується. Слідчий волі Раскольникова протиставляє свою волю. Особа Порфирія Петровича і його ” хи-хи”, змішані з жалем, нетерпимі для “наполеончика” зі Столярного провулка. І лише коли він приходить до Раскольникову на квартиру, він не сміється, не подхихикивает і цим знімає маску й добиває Раскольникова. Слідчий відверто обвинувачує його й пропонує з’явитися з винної, хоча заарештувати його не можна через відсутність доказів. Він упевнений, що в Раскольникова все налагодить згодом, що йому “давно вже повітря перемінити треба”, що йому просто необхідно постраждати – це його вилікує

Прощаючись, Порфирій Петрович радить Раскольникову, коли він надумає покінчити самогубством, залишити “коротку, але докладну записочку” у два рядки, оскільки так “шляхетніше буде-з”. Виснажений страхом викриття Розкольників переглядає якщо не саму свою теорію, то своє місце в ній, і з огидою почуває раптом, як він ослабшав, фізично ослабшав. “Я це повинен був знати, – думав він з горькою усмішкою, – і як смів я, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитися?.. Я зобов’язаний був заздалегідь, знати… е! Так адже я ж заздалегідь і знав!.. – прошептав він у розпачі”.

Читаючи Достоєвського, ми продовжуємо дивуватися силі його художнього прозріння. У чому ж така незвичайна привабливість Творчості цього письменника? Кожний рядок його книг присвячений людині. У центрі його творчості коштує людина й вічні питання людського буття, питання добра й зла, на які він намагається дати відповідь. Головне завдання своєї творчості Достоєвський бачило в тім, щоб шукати людини в людині. Болем і жалем за “принижених і ображених” пронизані добутки письменника-гуманіста, людини, що думав, страждав і мучився

Границі злочину й покарання простираються набагато ширше чисто зовнішніх учинків героя. Дія роману розвертається в першу чергу в душі Раскольникова, що починає виношувати план убивства задовго до його здійснення. Обстановка вбогості, бруду, пияцтва, розпусти, безпорадності й приниження, що оточує Родіона, отруює його існування, і в його збудженому, хворобливому мозку народжується дивовижна теорія; у нерухливе болото життя, де панує несправедливість і розпач, необхідно внести момент руху, свіжий струмінь, що змете все непотрібне, незначне, неварте, що заважає жити тим, хто “право має”. Тоді на землі настане, нарешті “загальне щастя”, не буде ні голоду, ні страждань. Заради тих, кого любиш, потрібно “переступити чортам”, “зробити перший крок”, стати початковою ланкою того ланцюга, що зв’язує сьогодення з “світлим майбутнім”.

Саме із цих, здавалося б “світлих” думок і починається злочин Раскольникова, його неправда самому собі, що виявляється для нього капканом, звідки вибратися неможливо: “Точно він потрапив клаптиком одягу в колесо машини, і його початок у нього втягувати”. Ця неправда видаляє Раскольникова від людей і від Бога; у своїй непомірній гордині він заходить занадто далеко, бачачи себе надлюдиною, вершителем людських доль: “Наполеоном хотів зробитися, того й убив” – одне це визнання перекреслює все, що було їм сказане про справедливість і щастя. Якщо до вбивства він ще не зізнається собі в тім, що джерело його теоретичних побудов криється в егоїзмі й самолюбстві, те після злочину ненависть до людей стає настільки явної, що він цього не приховує: “Я один хочу бути один, один, один”; йому не потрібний навіть Бог: “Може, і Бога-Те зовсім немає?”

Але в той же час він не може винести самітності й спустошення, у які занурена його душа. Тепер, коли він довів собі й іншим, що він не “воші”, а “право має”, він, як ніколи раніше, відчуває себе “твариною дрожащею”, “нелюдиною”. Він виявляється в тупику й сам зізнається собі в цьому: ” Принципи-Те я й убив, а переступити-те не переступив, на цій стороні залишився… Тільки й зумів, що вбити. Та й того не зумів, виявляється…” Але, бачачи всю облудність і неспроможність своїх поглядів, Розкольників усе ще стоїть на місці; він скам’янів у гордині й неправді й не може зрушитися ні на крок. Щоб полегшити совість, Розкольників створює видимість руху, знову йде на обмани: він є з винної, “кається” на площі й у суді, відправляється на каторгу. Але це мниме каяття не вирішує його внутрішніх проблем, він як і раніше залишається відчуженим від людей і від Бога. Можна помітити, що віра в “рятівничість” його світогляду йде не по убутної, а по наростаючі. За годину до явки в поліцію Розкольників говорить Дуне: “Злочин? Який злочин?.. Не думаю я про нього й змивати його не думаю”. Навіть на каторзі, через півтора року він усе ще не вважає себе винним: “Він строго судив себе, і запекла совість не знайшла ніякої особливо жахливої провини в його минулому, крім хіба що промах, що із усяким міг трапитися”.

Розкольників був все це час духовно мертвий: “Я не старушонку вбив, я себе вбив”. “Я есмь Воскресіння й Життя”, – читає йому Соня слова Христа, але щирий зміст євангельського оповідання про відродження Лазаря відкривається Раскольникову лише в той момент, коли воскреє до нового життя його власна душа, коли він кається й розуміє, що все його життя “була якимось зовнішнім, дивним; як би навіть і не з ним случившимся фактом”. І дійсно, це було не його життя – тому що він тепер інший, оновлений, здатний любити й відкривати своє серце людям і Богові


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Остання зустріч Раскольникова з Порфирієм Петровичем. (“Злочин і покарання”, ч. VI, гл. II.)

Categories: Нові твори

Links