У чому я бачу подібність у міркуваннях двох філософів – А. Григор’єва й В. Розанова

Випливати за думками великої людини є наука сама чудова.

А. С. Пушкін

Дійсно, немає пророків у своїй Батьківщині!

И часом долі цих пророків, як і їхньої думки, бувають дивно подібні. Говорячи це, я мав на увазі двох росіян философоф – Аполлона Григор’єва й Василя Розанова. Ці дуже тонкі, якщо не сказати, великі мислителі, на жаль, не були зрозумілі сучасниками й, на жаль, майже забуті зараз.

И саме цікаве в їхній Творчості те, що, зберігаючи свою індивідуальність, ці художники зуміли виразити майже однакове відношення до речей.

Наприклад,

обоє письменника вірять у безумовну незвичайність російського народу – звідси почвенничество Ап. Григор’єва й В. Розанова: “Переглянеш на російську людину гострим оком… Подивися він на тебе гострим вічком…

И все понятно.

И не треба ніяких слів.

От чого не можна з іноземцем”.

Але В. Розанов, на відміну від Ап. Григор’єва, побачив ще “зворотний бік” росіян: “От і я кінчаю тим, що все російське починають ненавидіти… Це заспані особи, неметені кімнати, небруковані вулиці… Огидно, огидно” (вуха Каренина?!).

Ап. Григор’єв говорить про ірраціональність

людської натури: “Для мене немає досвідів, я вічно впадаю в стихійні прагнення”. В. Розанов так визначає стихійність: “Два ангели сидять у мене на плечах: ангел смерті й ангел зліз. І їхнє вічне сперечання – моє життя”.

По суті те ж, що Ап. Григор’єв? Так, те ж, але – глибше.

Думка про “суєту суне” – думка великої книги Экклезиаста – теж знаходить своє відбиття у філософів. Вона “виникає усе виразніше й різкіше й невблаганної” перед Ап. Григор’євим; а В. Розанов говорить про суєтність: “…я не виношу самого шуму”.

У питаннях відносини до Некрасова письменники розходяться, але зовсім небагато. Для Ап. Розанова – “хоч і велика людина” (наголос уже на “велику людину”, залишаючи “хоч”): “…У Н. Некрасова є сторінок десять віршів до того народних, як це не вдавалося жодному з наших поетів і прозаїків”.

Відношення ж В. Розанова до іншим “народним викривачам” набагато категоричнее. От як він відгукнувся про М. Е. Салтыкове-Щедріна: “Як “запеклої вовк”, він наївся російської крові й ситий відвалився в могилу”. Ап. Григор’єв указує лише на безвір’я письменників цього напрямку.

Але в цілому В. Розанов і Ап. Григор’єв – це генії споглядання. І девізом їхньої творчості могли б стати слова Василя Васильовича Розанова: “Малу травичку народити – сутужніше, ніж кам’яний будинок зруйнувати…”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

У чому я бачу подібність у міркуваннях двох філософів – А. Григор’єва й В. Розанова