Творчість Миколая Рубцова
Зі спогадів Станіслава Кунаева: “Із Тверского бульвару в низьке вікно уривалися людські голоси, брязкання тролейбусних дуг, шум машин, що проносяться до Никитским воріт. У Литинституте йшли вступні екзамени, і всі абітурієнти по шляху в Будинок Герцена заглядали до мене з надією на чудо. Людина по десяти в день. Так що настрій у мене було кепське… Заскрипіла двері. У кімнату обережно ввійшов парубок з худою, костистою особою, на якому виділялися велике чоло із залисинами й глибоко запалі очі. На ньому була бруднувата біла сорочка, вигладжені
– Здрастуйте, – сказав він робко. – Я вірші хочу вам показати. Парубок простягнув мені сторінки, де на сліпій машинці були надруковані одне за іншим впритул – досвідчені автори так не друкують – його вирши. Я почав читати…
Вибіжу на пагорб і впаду в траву.
И стародавністю повіє раптом з долу!
И раптом картини грізного розбрату
Я в цю мить побачу наяву…
Росія, Русь – куди я не гляну!
За
Люблю твою, Росія, старовину,
Твої ліси, цвинтарі й молитви…
Росія, Русь! Зберігай себе, зберігай!
Дивися, знову в ліси твої й доли
З усіх боків наскочили вони,
Інших часів татари й монголи.
Вони несуть на прапорах чорний хрест.
Вони хрестами небо захрестили,
И не лісу мені бачаться окрест,
А ліс хрестів на околицях Росії.
Хрести, хрести…
Я більше не можу!
Я різко відніму від очей долоні
И друг побачу: сумирно на лузі
Траву жують стриножені коні.
Заіржуть вони – і десь в осик
Підхопить луна повільне ржанье,
И треба мною –
Безсмертних зірок Русі,
Спокійних зірок безбережне мерцанье…
“Бачення на пагорбі”
– Я відірвав від рукопису особа, і наші погляди зустрілися. Його глибоко запалі махонькие вічка дивилися на мене допитливо й насторожено.
– Як вас кликати?
– Микола Михайлович Фляків”.
Зі спогадів Г. Горбовского: “Микола Фляків – поет довгоочікуваний. Блок і Єсенін були останніми, хто зачарував читаючий мир поезією – не придуманої, органічної… Час від часу у величезному хорі радянської поезії звучали голосу яскраві, неповторні. І все-таки – хотілося Рубцова. Було потрібно. Кисневе голодування без його віршів – насувалося. Довгоочікуваний поет… Але… не секрет, що багато хто навіть із общавшихся з Миколою довідалися про нього як про великого поета вже після його смерті…”
Доторкнутися до рядків Рубцова – значить доторкнутися до чого світлому й доброму.
Меж болотних стовбурів красувався схід огнеликий…
От наступить жовтень – і здадуться раптом журавлі!
И розбудять мене, покличуть журавлині лементи
Над моїм горищем, над болотом, забутим удалині…
Широко по Русі призначений строк увяданья
Возвещают вони, як сказання древніх сторінок.
Усе, що є на душі, до кінця виражає рыданье
И високий політ цих гордих прославлених птахів.
Широко на Русі махають птахам приголосні руки.
И забытость боліт, і втрати полів, що зноблять, –
Це виразять всі, як сказанье, небесні звуки,
Далеко розголосить плач, що летить, журавлів…
От летять, от летять… Відчините скоріше ворота!
Виходите скоріше, щоб глянути на високих своїх!
От замовкли – і знову сиротіє душа й природа
Тому, що – мовчи! – так ніхто вуж не виразить їх…
“Журавлі”
Замислюючись над первоистоками цієї краси, унесемся в Беломорье – край суворий, богатый казками, переказами, легендами. Тут, у селі Емецк Архангельської області, 3 січня 1936 року народився Микола Фляків.
Фляків рано залишився сиротою… Мати вмерла. Батько пішов на фронт. Збереглися мемуарні записи, які зробив Фляків в останні роки життя. “Ішов перший рік війни. Моя мати лежала в лікарні. Старша сестра піднімалася задовго до світанку, цілими днями стояла в чергах за хлібом, а я після бомбувань із більшим захопленням шукав у дворі осколки, і якщо знаходив, то пишався ними й хвастався. Часто я йшов у безлюдну глибину саду біля нашого будинку, де полюбився мені одна дивно гарна червона квітка. Я торкав його, поливав і доглядав за ним, усіляко, як тільки вмів. Про це моє заняття знав тільки мій брат, що був на кілька років старше мене. Один раз він прийшов до мене в сад і сказав: “Підемо в кіно”. “Яке кіно?” – запитав я. “Золотий ключик”, – відповів він. Ми подивилися кіно “Золотий ключик”, у якому було так багато цікавого, і, щасливі, верталися додому. Біля хвіртки нашого будинку нас зупинила сусідка й сказала: “А ваша мама вмерла”. У неї на очах з’явилися сльози. Брат мій заплакав теж і сказав мені, щоб я йшов додому. Я нічого не зрозумів тоді, що таке трапилося., але серце моє здригнулося, і тепер часто згадую я кіно “Золотий ключик”, той аленький квітку й сусідку, що сказала: “А ваша мама вмерла”.
… Ця квіточка маленький
Як я любив і ховав!
Ніжив його, – от маменька
Буде подарунку рада!
До речі його, не до речі чи,
Виростити все-таки смог…
Ніс я за труною матері
Аленький своя квітка.
Дитинство скінчилося. До болю шкода шестирічного хлопчика Колю, його братів і сестер, що залишилися без батька й матері… Багато пізніше в одній з автобіографій Фляків напише: “Дитинство пройшло в сільському дитячому будинку над рікою Толшмой – глибоко у Вологодській області”.
Никольское він завжди вважав своєю батьківщиною. Тут він закінчив семилітку. І відправився в лісотехнічний технікум. Учився він у декількох технікумах, але жодного не закінчив.
Хлопчиськом, що не бачив моря, марив ім. Мрія привела його, 16-літнього, в Архангельськ, де він потрапив кочегаром на рибальське судно. Вабили й більші міста. В 1955 році він уже працює в Ленінграді, звідси на чотири роки йде служити у флот. Тут починає писати й друкуватися у флотських виданнях.
Як я рвався на море!
Кинув будинок нерозважливо
И в моряцькій конторі
Усе просився на судно…
Екстерном закінчивши вечірню школу в Ленінграді, Фляків приїжджає в Москву. Твердження поетичних подань поета і його поглядів на життя відбувається вже в Москві, у пору навчання в Литинституте ім’я М. Горького. У Литинститут Фляків прийшов із чималим багажем життєвих вражень і, головне, зі своїм творчим голосом.
Зі спогадів Сергія Викулова:
На творчий конкурс Литинститута Фляків представив саморобну книжку “Хвилі й скелі…”. Але ті, хто потім став учити Рубцова, імовірно, не відразу зрозуміли, що перед ними – не просто талант, а майже, що сформувався поет… До своїм двадцяти шести рокам минулий, як говорять, вогонь і воду, що пізнала не тільки (а вірніше, не стільки) верхні, просторі й світлі поверхи життя, але і її глухі підвали й навіть її дно, він чекав від Литинститута не школярских розмов про ямби й хореях, а одкровень про життя, про душ людської… Чекав – і не дочекався…”
В 1973 році на могилі Рубцова поставили надгробье – мармурову плиту з барельєфом поета. Унизу по мармурі біжить рядок з його віршів:
“Росія, Русь! Зберігай себе, зберігай!” – яка звучить, немов останній заповіт Рубцова цій нещасної й нескінченно улюбленій країні, що не береже ні своїх геніїв, ні саму себе…
Відкладу свою вбогу їжу
И відправлюся на вічний спокій.
Нехай мене ще люблять і шукають
Над моєю самотньою рікою.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)