Меж містом і селом. Із творчості Рубцова

Демобілізувавшись восени 1959 року, Фляків приїхав у Ленінград і аж до надходження в Літературний інститут ім’я Горького працював на заводі. Три роки був робітником, але жодного поетичного свідчення про це не залишив. Уже на початку творчого шляху він зрозумів – не можна писати про всім підряд, не можна писати про те, що по-справжньому не хвилює. “Ти тему моря взяв і тему поля, а тему гір іншої візьме поет”, – писав він у більше пізніх віршах, але, мабуть, що до такої концепції він прийшов задовго до того, як були написані цей рядки.

У

всякому разі, дотепер не відомо жодного вірша, у якому б Микола Фляків піднімав заводську тему. Роки життя поета в Ленінграді цікаві тим, що в цей час він переходить від традицій ударного вірша до строгої класичної форми. Мир великого міста, так ще такого, як Ленінград, захопив поета, і, хоча пам’ять його часто верталася до милих лісових куточків дитинства, до недоторканої природи, він почував свою причетність до рукотворної краси міста, що особливо яскраво виявилося у вірші “Альти”:

Як часто, часто, немов птах,

Душа тужить за лісами!

Але й не може з тим не злитися,

Що людина воздвигнул сам.

Пагорби,

покриті асфальтом

И яркою розсипом вогнів,

Часом так галасливо славлять альти,

Начебто немає їх родней!

Незграбне “воздвигнул” видає учнівську недосвідченість автора, але цей вірш дуже важливо для розуміння однієї із провідних особливостей зрілої творчості Рубцова – його нерозривного зв’язку з музикою. Так, у ритмі міського життя й характері її впливу на людину поетові чуються пронизливі, проникаючі в саму душу звуки альтів…

Керівник Ленінградського літературного об’єднання “Нарвская застава” И. Михаилов згадував, що в Рубцове “привертала увагу та глибоко затаєна сила, що відчувалася в його читанні, та й манера читання – з характерним жестом як що б диригує правою рукою”. Поет немов керував чутної тільки йому мелодією, що потім такою голосною луною відгукнеться в його віршах: “Я чую сумні звуки, яких не чує ніхто”, “И пенья ні, але ясно чую я незримих півчих пенье хорове”, “Немов чується спів хору, немов скакають на трійках гінці, і в глухомані задріманого бору всі дзенькають і дзенькають бубенцы”.

Втім, “шумні альти” ще не говорять про повне прийняття міста Рубцевим – зрештою не тут він знайде своє місце й не тим буде пам’ятний у літературі, – але спроби стати городянином не тільки по оцінці в паспорті, але й по приналежності душі в нього були. Зрозуміти це можна й по опублікованому лише послу смерті поета повному тексту вірша “Грані”, де були відновлені такий рядки:

Мужнів я

Під звуки джазу,

Під голос притонных дам, –

Я вистраждав,

Як заразу,

Любов до більших міст!

Чималу роль отут, мабуть, зіграло й те, що можна простежити в розвитку Теми любові у творчості поета. Якщо в ранніх віршах про любов, нехай невдалої, говорилося світле, то в ленінградський період, за свідченням И. Михайлова, “уже за була смутно, що окончились перша любов, до дівчини, що “і раніше приходила не швидко”, а один раз не прийшла зовсім”. Багато пізніше поет згадував “очі її, близькі дуже, і море, що відняло їх”…

Життя поета в цей час була дуже насиченою: він працював на заводі й учився у вечірній школі, відвідував заняття літературного об’єднання, друкувався в заводській багатотиражці “Кировец”, газеті “Вечірній Ленінград” і деяких інших виданнях, поступово входив у коло молодих ленінградських поетів, виступав із читанням своїх віршів. На поетичному вечорі, що відбувся 24 січня 1962 року в Ленінградському Будинку письменників, до Рубцову прийшов перший успіх.

Крім “морського циклу” у Рубцова тоді вже були написані такі відчуті вірші, як “У гостях”, “Бачення на пагорбі”, “Ранок втрати”. Можна сказати, що до 1962 року, коли він закінчив школу й подав заяву в Літературний інститут, поет стояв на порозі творчої зрілості. Свої чітко визначилися літературні й моральні позиції Фляків виклав у передмові до свого першого, рукописному, збірнику “Хвилі й скелі”, складеному із тридцяти восьми віршів:

“По-справжньому люблю з поетів-сучасників далеко не всіх.

Чіткість суспільної позиції поета вважаю не обов’язковим, але важливою й доброчинною якістю. Цією якістю не володіє повною мірою, по-моєму, жоден із сучасних молодих поетів. Це – є характерний знак часу. Поки що почуваю цей знак і на собі”.

У словах Рубцова про чіткість суспільної позиції відбився процес зміни поглядів на гражданственность мистецтва. До цього часу вже був закреслений знак рівності між гражданственностью й декларативністю художнього твору, уже було сказано в повний голос, що цивільні мотиви, ступінь їхнього впливу на людину визначаються змістовністю добутку й рівнем майстерності художника. Можна привести чимало прикладів добутків, які не замислювалися їхніми авторами як спеціально гражданственные, але стали такими, тому що були зроблені на високому художественно-эстетическом рівні. Наприклад, авторам довоєнної кінокомедії “Цирк” по ходу фільму треба було включити в нього пісню. І Лебедєв-Кумач із Дунаєвським написали її. Для фільму. Пісню запекли навіть ті, хто про фільм і не чув: “Широкий країна моя рідна…”. Точно так само, за замовленням кіностудії, Матусовский і Солов’їв-Сивий написали для фільму “У дні спартакіади” невигадливу ліричну пісню “Підмосковні вечори”, художня рада музичної редакції забракував пісню як мелкотемную. А вона раптом взяла й стала гражданственным добутком світового масштабу, музично-поетичним символом росіянці душі. Слізливо-сентиментальними вважалися й вірші М. Исаковского “Вороги спалили рідну хату…”.

На іспиті в Літературному інституті, куди Фляків надійшов в 1962 році, він говорив, що, на його думку, ніякого відношення до традицій Маяковського не мають ті горлані, які у свій час заглушали справжню поезію. Не були близькі йому й ті “продовжувачі традицій Маяковського”, якими в пору розквіту естрадної поезії кишмя кишіла літературна й окололитературная Москва.

У відповідь на часті докори в тім, що його поезія наводить на смутні думки, Фляків з викликом заявляв, що писав і буде писати “песимістичні вірші”, тобто по суті заперечував бездумний, легковагий оптимізм, характерний для багатьох молодих поетів тої пори. І в цьому Фляків залишався послідовним до кінця. Уже на той час Фляків знайшов свій, відмінний від есенинского, поетичний шлях. Від однієї відправної крапки – почуття нестійкості, зыбкости сільського спокою, на який неминуче наступає місто, їхні шляхи пішли в різні сторони: Єсеніним місто спочатку приймалося в багнети, аж до образа зацькованого “залізним гостем” поета-вовка: “Але покуштує ворожої крові мій останній смертельний стрибок”. Однак цей “стрибок” і справді став у розвитку Єсеніним сільської теми одним з останніх: після “Сорокоуста”, поминальної молитви селу збіглої, у віршах, що відкрили цикл “Москва шинкарська”, у нього вже “немає любові ні до села, ні до міста”.

У Рубцова ж розвиток теми йшло в прямо протилежному напрямку: від невпевненої спроби зрозуміти й прийняти місто в ленінградських віршах, через короткий період “меж містом і селом” до повного, всеохватного почуття приналежності до тих, хто відплачував красі сільської природи “майже молитовним обрядом”.

Повернутися в Село Рубцову довелося набагато раніше, ніж він міг припускати: у середині 1964 року він був відрахований з Літературного інституту; правда, через півроку відновлений у числі студентів, але лише на заочному відділенні. Ні на стипендію, ні на гуртожиток розраховувати не доводилося. І восени 1964 року Фляків вертається туди, де пройшло його дитинство.

Тут, у Никольском, почався розквіт його творчості, тут він остаточно вирішив для себе, що його зірка поезії горить “для всіх тривожних жителів землі”, кидаючи свій привітний промінь і “поднявшимся вдалині” містам. “Але тільки тут, в імлі заледенілої, вона сходить яскравіше й повній”, – читаємо ми в другій і остаточній редакції вірша “Зірка полів”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Меж містом і селом. Із творчості Рубцова

Categories: Нові твори

Links