Твір-розповідь. Вечірня зірка
Ще одна зірка зірвалася, прокотилася над обрієм, зачепивши своїм довгим хвостом верхівки дерев і упала в безвість. А скільки їх на небі, маленьких і великих. Спробуй-но, порахуй… Небо стоїть над землею бездонне і чисте, всіяне яскравими діамантовими зорями. Вони розлітаються яскравими бризками, спалахують, наче вогники, приваблюють до себе. Чорноока красуня-ніч гасить у вікнах вогні, заглядає у темні шибки, чи всі сплять…
Маленькій Наталочці аж ніяк не спиться. Бабуся ніяк не може її приспати:
– Бабусю, розкажіть мені казочку про
Наталочка зручніше вмощується на ліжку і довго дивиться на бабусю, і старенька відразу перестає сердиться, що дитя так довго не спить. Погладила онуку по голівці та почала тиху оповідь:
“Називають її люди вечірньою. Було це дуже давно. Жила в одному селі дівчина. З личка дуже красива, а жилось їй бідно. Багато хлопців на неї задивлялись, а вона любила тільки одного. Та бідний був хлопець. Пішов він на заробітки і довго не повертався. Зажурилася дівчина. Вийде ввечері, коли зійде місяць, заквітчається червоною калиною, як при милому, і йде на
Велике кохання зробило її найкращою, найяскравішою серед усіх зірок. Сходить вона найпершою, разом з місяцем, і завжди, кожної пори року, біля нього. Назвали її люди вечірньою, або дівич-зорею. Сходить вона ранесенько, вмиється росою-сльозою та й задивиться на якусь дівчину, що чекає милого…”
А Наталочка давно вже спить, заколисана бабусиною казкою. І сниться їй, що та найкраща зірка кличе її до себе, усміхається їй, простягає до неї свої прозорі руки.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)