Жертва вечірня (переказ)

Дощовим листопадовим ввечері 186 р. в Петербурзі Марія Михайлівна – двадцятитрирічна багата вдова гвардійського ад’ютанта – починає вести інтимний щоденник, щоб розібратися у причинах своєї постійно поганого настрою. З’ясовується, що чоловіка вона ніколи не любила, що з сином, трирічним “кислим” По-лодькой, їй нудно, а столичний світло не надає ніяких розваг, окрім виїздів в Михайлівський театр на вистави з канканом. Нудьги не розвіює ні лист, отриманий Марією Михайлівною з Парижа від двоюрідного брата Стьопи Лабазіна, що став

за час їхньої розлуки “філософом” і “Фізікус”, ні її візит до заміжньої світської приятельці Софі. Заставши Софі з коханцем, оповідачка робить їй сувору догану, хоча і здогадується сама, що швидше за заздрить чужому, нехай минулого, але все-таки щастя.

Певну новизну в життя Марії Михайлівни вносить, правда, знайомство з “розумними” плавикової, в чиєму салоні по четвергах збираються різні “автори”, і в їх числі сорокарічний (тобто сильно немолодий вже) романіст Домбровіч. Піддавшись дозвільному цікавості, оповідачка теж починає читати європейські журнали, намагається підтримувати

розмови про філософію Б. Спінози і взагалі про “розумний”, але пекучий інтерес у неї викликає лише спосіб життя утриманок-француженок, до яких, геть забуваючи про світських дам, так тягнуться чоловіки. Для того, щоб познайомитися з Clemence, самої блискучої з цих куртизанок, вона їздить по різдвяним маскараду, всюди зустрічаючи Домбровіча.

Навіть Clemence, коли їх знайомство нарешті відбулося, говорить переважно про Домбровіче, підкреслюючи, що він набагато вище всіх світських франтів. Домбровіч, з яким оповідачка бачиться все частіше, дійсно не одурює очікувань: він чарівний, тактовний, дотепний, здатний годинами захоплююче міркувати і про письменників, і про людей світла, і про самого себе. “Поговоривши з ним, як-то заспокоюєшся і миришся з життям”, – заносить оповідачка в щоденник, помічаючи, що багато про що вона починає судити так само, як її новий знайомий. Щоденник заповнюють роздуми про жінок – “синіх панчохах” і “нігілістка”, розповіді про спіритичних сеансах, світські плітки, але з кожною новою записом центральним героєм все більше і більше стає Домбровіч. Він згадує про свої зустрічі з Лєрмонтовим, суворо оцінює Тургенєва та інших сучасних белетристів, доводить, наскільки шкідливі розумним жінкам узи шлюбу, і поволі вчить Мар’ю Михайлівну мистецтва “зривати квіти задоволення” так, щоб “вівці були цілі і вовки ситі”.

Через два місяці після знайомства відбувається неминуче: опинившись вперше в квартирі Домбровіча і дозволивши собі шампанського за сніданком, оповідачка віддається своєму вчителеві. Спочатку вона, зрозуміло, відчуває себе збезчещеної і чи не згвалтованої: “І це робиться серед білого дня… Тонкий, цивілізована людина надходить з вами, як з занепалою жінкою”, – але досить швидко заспокоюється, оскільки “нічого вже повернути не можна”, а ще через кілька днів записує в щоденнику: “Що тут маніритися? Скажемо відразу: я не можу без нього! Так повинно було статися! ” Не розкриваючи своєї таємниці, Марія Михайлівна і Домбровіч майже каждовечерне бачаться у світському суспільстві, причому, слідуючи тлумачним порад свого наставника, наша оповідачка користується відтепер і в “молокососом”, і у сановників незрівнянно великим успіхом, ніж раніше. У її житті нарешті з’явився сенс, а тиждень тепер так набита справами, що час летить точно з екстреним потягом: турботи про ефектних нарядах, візити, клопоти по патронування сирітського притулку, театр.

Але найголовніше: двічі на тиждень зустрічаючись з коханцем у себе вдома, в інші дні Марія Михайлівна, заявивши прислузі, що їй потрібно в Гостинний двір за покупками, крадькома поспішає в Толмазов провулок, де Домбровіч спеціально для інтимних побачень знімає кімнатку з меблями. Навчання “по частині полунички”, як висловлюється Домбровіч, йде повним ходом: досвідчений спокусник спочатку знайомить свою ученицю з романом Ш. де Лакло “Небезпечні зв’язки”, “Сповіддю” Ж. Ж. Руссо, іншими скандальними книжками, а потім вмовляє її прийняти участь у таємних вечірках, де п’ятеро розпусних аристократок, що славиться у світі манірниць і самими неприступними жінками столиці, зустрічаються зі своїми коханцями.

Шампанське, спокусливі туалети, канкан, твір акровіршів на різні непристойні слова, застільні розповіді про те, хто як і коли втратив невинність, – ось світ солодкого пороку, у який стала занурюватися Марія Михайлівна. І, напевно, поринула б з головою, якщо б в один з вечорів, коли вечеря столичних сатирів і вакханок перейшов у справжню оргію, серед бенкетуючих не з’явився раптом доброчесний Стьопа Лабазін. Виявляється, він тільки що повернувся із закордонних мандрів і, дізнавшись від покоївки Аріша, що Марія Михайлівна опинилася у вирі розпусти, негайно помчав її рятувати. Пробудженої сором’язливості і каяття нашої оповідачки немає межі. У присутності Стьопи вона раз і назавжди розриває свої відносини з Домбровічем – людиною, поза всяким сумнівом, яскравим, талановитим, але, як і всі люди сорокових років, забрехавшись, розбещеним і до крайності егоїстичним.

Тепер Марії Михайлівні, яка провела кілька днів у бесідах з резонером Стьопою, хочеться знайти “цілісний світогляд” і, забувши про те, що існують на світі чоловіки, встати на шлях подвижництва і турботи про ближніх. За порадою Стьопи вона знайомиться з якоюсь Лізаве-тій Петрівною, яка роздала бідним все своє майно і присвятила себе перевихованню занепалих дівчат. Разом з новою наставницею оповідачка відвідує лікарні, нічліжки, солдатські і, навпаки, шикарні розважальні будинку, скандалячи всюди з припливу-носодержательніцамі і словом любові намагаючись відродити повій до нової, чесного життя.

Очам Марії Михайлівни відкриваються і нещасні і дівчата, яких, як їй здається, на шлях пороку штовхнула тільки жахлива бідність, і ціла галерея француженок, німкень, англійок, які приїхали в петербурзькі борделі спеціально за тим, щоб заробити собі придане або гроші на забезпечену старість. З патріотичним бажанням рятувати саме заблукалих Матрьоша, Аннушек, Палаш оповідачка створює щось на зразок виправного будинку, вчить дівчат грамоті і азів чесноти, але незабаром переконується, що її підопічні або знову норовлять пуститися в загул, або всякими правдами і неправдами вимагають у неї гроші. Розчарувавшись у перспективах подвижництва і докладно поговоривши з незмінним радником Стьопою, Марія Михайлівна приходить до висновку, що багато жінок промишляють собою зовсім не через злиднів, та заради насолоди, заради веселе життя і що свою любов їй краще звернути не на них, але в свого рідного сина.

Планам виїхати з Петербурга за кордон заважає несподівана хвороба дитини. Марія Михайлівна, навіть і не чекала від себе, що вона так сильно полюбить свого “кислого” Володьку, вирішує провести літо на дачі під Оранієнбаумом, подалі від столичної “ярмарку марнославства”. Стьопа оселяється з ними під одним дахом, продовжуючи роботу по освіті двоюрідної сестрички в дусі позитивізму шістдесятих років. Марія Михайлівна, зізналася, що вона була завжди байдужа до природи, до музики і до віршів, під впливом бесід зі Стьопою розвивається і емоційно, і інтелектуально. Читає вона вже не французькі романи, а “Напередодні” І. Тургенєва, “Байки” Лафонтена, “Гамлет” В. Шекспіра, інші розумні книги. Але трохи все-таки потерпає від того, що навколо немає нікого, хто зміг би оцінити її як жінку. Зміну в добропорядну і пресноватим життя вносить знайомство з Олександром Петровичем Кроткової. Цей двадцятишестирічний вчений, знайомий Стьопи по закордонне життя, теж оселився на літо у своєї кузини під Оранієнбаумом. Він зневажає жінок, що спочатку зачіпає, а потім розохочує нашу оповідачку. Її щоденник заповнюється переказом міркувань Кроткова про науку, космополітизмі, жіночої емансипації та інших важливих речах. Марія Михайлівна втрачає здобутий з працею рівновагу.

Бургу, курить свої сигари, читає книжки і стільки ж думає про мене, як про китайського імператора “. Втім, Олександр Петрович, здається, цілком готовий з’єднати свою долю з долею оповідачки, але… Підсумком буде шлюб швидше за розрахунком, у кращому випадку, з серцевої схильності, а ніяк не з любові, і ця емоційна поблажливість обранця рішуче не влаштовує Мар’ю Михайлівну. Вона щось мріє про союз рівних, то сходить з розуму від пристрасті, і щоденник перетворюється на низку гарячковий зізнань, звинувачень і самозвинувачень, думок про те, що все життя оповідачки “одне блукання, одна безпорадна і безвихідна слабкість духу”, а у всіх її “вчинках, думках, словах, захоплення одні тільки інстинкти”. Жити більше явно нема чого.

Тому, вирішивши покінчити із собою, Марія Михайлівна робить прощальні візити, прощається зі святою в її самообмані Лисавета Петрівною, об’їжджає наостанок всі петербурзькі театри, в тому числі і Александрінку, де йшла “Гроза” О. Островського, і… В черговий раз відвернувшись від кротковскіх зізнань у коханні, відмовившись вислухати всі звичні резони Стьопи, Марія Михайлівна цілує сплячого в ліжечку сина і заново перечитує заповіт, записане під її диктовку вірним Стьопою. Доля Володьки ввірена в цьому заповіті Олександру Петровичу Кроткової. Щоденник повинен бути переданий синові, “коли він в змозі буде розуміти його. У ньому він знайде пояснення і, можливо, добрий життєвий урок “. А сама оповідачка приймає отруту, йдучи з життя з усмішкою на губах і шекспірівським двовірш з “Гамлета”: “Як такої розв’язки не жадати? Померти, заснути “.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Жертва вечірня (переказ)