Твір по романі Рибакова “Діти Арбата”

У багатьох відгуках на “Дітей Арбата” той самий мотив: як же вчасно вийшла ця книга! Уважається, що книги все-таки повинні виходити в міру їхнього написання. Аж ніяк не відмовившись від цієї думки, сьогодні критики праві. Тепер, коли страсті навколо роману уляглись і люті суперечки про нього відійшли в область хоч і недавньої, але все-таки історії, навіть самі активні супротивники “Дітей Арбата” навряд чи стануть заперечувати, що цій книзі було призначено зіграти особливу роль у нашім суспільному розвитку. Саме в ході полеміки навколо

“Дітей Арбата” ішов небачений колись процес об’єднання й розмежування різних літературних – і не тільки літературних – сил. Саме в ході цієї полеміки позначилися виразні контури прийдешніх суспільних протистоянь. І для “лівих” і для “правих” роман є чимсь начебто іспитового полігона: у ході пробних боїв багато чого уточнювалося, зміцнювали позиції, неминуче легшало рухатися далі.

Саме після публікації “Дітей Арбата” і викликаної ними полеміки щосили розгорнувся й зробився практично некерованим потік “” літератури, що повертається. И – оглянемося ще раз –

після “антисталінських” “Дітей Арбата” по-справжньому пішов, розкрутилася розмова про нашої порівняно близької й ледве більше віддаленої історії, що дійшов від викриття безприкладних злодіянь “батька народів” до аналізу глибинних початків більшовицької держави й особистості його засновника, Розмова, у світлі якого втратив недавню гостроту й сам роман, що прогримів, Рибакова. Цей погляд можна дозволити аж ніяк не для того, щоб переконати читачів, що відкрили для себе “Дітей Арбата”, нібито все це відбулося завдяки одному-єдиному добутку. Але так уже зложилося, що цьому роману випало виявитися каменем спотикання. Почну з останнього. Нам уже доводило порівнювати літературу радянського періоду з айсбергом – на поверхні видна лише верхівка, все інше заховано під водою.

У ті далекі роки, як би те не було, але повністю “розгорнути” у ту пору було дано далеко не кожному, у кожного ставилися свої межі. Всі світські люди мріяли, що меж у доступному для огляду майбутньому взагалі не буде – таку перспективу з величезною працею здатно було переварити свідомість людини. Але навіть самі вільнодумні з нас продовжували залишатися радянськими людьми, вихованцями цієї системи. Словом, тією чи іншою мірою, з тими або іншими застереженнями наша свідомість залишалася “айсбергом”. Такими й прийшли до читання роману “Діти Арбата”. Резонанс у пресі, якого ще не викликало жодне добуток тодішньої літератури. Тому провиною служили кілька причин. І першої, головної була фігура Сталіна, який автор віддали першорядне місце. Якщо згадати той образ людини із трубкою, що ще недавно в безлічі копій з’являвся перед нами із книг, – контраст був разючим. Не “строгий, але справедливий” Батько, що несе тяжкий тягар відповідальності за підданих своєї неосяжної держави, – кривавий деспот, павук, що плете нитки змови проти своїх учорашніх соратників, що холоднокровно підготовляє вбивство Кірова, щоб розв’язати терор.

Показуючи свого героя зсередини, розкриваючи почасти в докладних внутрішніх монологах його психологію й, головне, філософію, Рибаков звертався до самих серйозних питань нашого історичного буття – питанням, які в такому прямому виді ще ніколи не вставали зі сторінок нашої літератури. Сталін, Кіров, Ягода, Єжов. Арештовані, допитувані, засланці. Коридори в’язниці й – коридори влади. Схована від сторонніх поглядів життя НКВД. Підгрунтя політичних процесів. Але ж ще Москва тридцятих років, де страх і підступаючі прозріння заважають із відчайдушними веселощами, де не тільки нудяться в тюремних чергах, але й коротають час в “подвальчиках”, пропалюють життя в ресторанах, від душі сміються й від душі танцюють, заводять знайомства.

“Діти Арбата” вийшли “досить повнокровними – досить для того, щоб виглядати “живими людьми”. Прочитання справжніх місій, неминуча данина “правилам гри”, які змушували письменника навіть у самій сміливій своїй сміливості виявити обережність. Сьогодні можна сказати, що це була полеміка із кляпом у роті, у всякому разі, починалася вона саме так. Сам роман був поставлений у фальшиве становище: як у старі добрі часи. У результаті “Діти Арбата” були висмикнутими із загального літературного ряду. У романі автор учить нас, як гідно боротися із супротивником, що використовує та обставина, що письменник робить предметом зображення Москву 1934 року, для обвинувачень його в байдужості до доль російського села тридцятих-тридцять третього років? Із супротивником, з того факту, що автор малює героїв роману дітьми свого часу, що живуть у Москві на Арбаті, що робить висновок, начебто його хвилює лише трагедія “своїх” на противагу трагедії “загальнонародної”, – от зміст назви роману Рибакова “Діти Арбата”.

Чи давав автор привід дорікати себе в байдужості до доль російського селянства, у тім, що за трагедією арбатских дітей і комуністів він не побачив трагедії “народу”? Ні, не давав. Чи давав він привід дорікнути свій роман у складності розуміння? Чи був він повністю вільний у своїх поглядах на джерела потрясших Росію катаклізмів? Але ж “Діти Арбата” були до того ж добутком незакінченим, може бути, украй важливою, але все-таки частиною полотна, задуманого письменником. Справді, звідки нам знати, як буде розвиватися задум і до чого зрештою прийде автор і його герої? Навіть і зараз, коли прочитані ще дві книги, що продовжили “Дітей Арбата”, ми не маємо права сказати, начебто цей задум нам ясний.

В “Дітях Арбата” Сашко Панкратов говорить філософові Всеволодові Сергійовичу: “Ленін теж не заперечував вічні істини, він сам на них виріс. Його слова про особливу класову моральність були викликані вимогами моменту, революція – це війна, а війна жорстока. Те, що для Леніна було тимчасовою, викликаною пекучою потребою, Сталін звів у постійне, вічне, звів у догму”. “При всій вашій шляхетності, Сашко, – відповідає Всеволод Сергійович, – у вас є одна слабинка: з осколків своєї віри ви намагаєтеся випити іншу посудину. Але не вийдуть: осколки з’єднуються тільки у своїй колишній формі”. Слова занадто значимі, щоб виявитися у романі випадково. Але тепер не до кінця зрозумілий задум автора…

В “Тридцять п’ятому…” показано, як осколки світогляду самі з’єдналися в колишній формі. Новий роман не підтвердив здогаду критики. Але чи означає це, що здогад у принципі була невірна? Якщо подумати насамперед тому, що всі ми занадто добре знаємо, як довго й болісно позбувалося наше суспільство від ілюзій, як, навіть пройшовши через випробування, непорівнянні із Сашиними, люди продовжували триматися нехай не за Сталіна, так хоч за Леніна, деякі герої роману намагаються жити по мірках партії, вони не знають весь жах, що діється буквально в них під носом, а хто не може звикнути до неправди, ті гинуть, не витримуючи “павутини” Сталіна. Так що, малюючи своїх героїв такими, письменник не погрішив проти істини. І, видно, правда Сашиного характеру й характеру часу полягає саме в тім, що ні на Арбаті, ні в тюремній камері, ні навіть у сибірському посиланні не дане йому ще було прозріти. Лише пройшовши через митарства головного героя Сашка, людини з “мінусом” у паспорті, через приниження, пов’язані із пристроєм на роботу, із щоденним страхом знову “загриміти” і захопити за собою інших, лише зробивши над собою моральне насильство й піднявши руку за страту людям, – лише пройшовши через все це, Сашко Панкратов починає догадуватися й про свою провину: “Те, що відбувається зараз, – неминучий наслідок того, що відбувається тоді.

Тоді він сам жадав від інших переможних гімнів, тепер того ж жадають від його”. У світлі двох наступних книг трохи по-іншому читаються й “Діти Арбата”. Ні, у задум автора не входить швидкий суд над героями, як не входило й винесення остаточних історичних вироків. Хто міркує в Рибакова про Леніна? Сталін, Сашко Панкратов, Кіров, Будягин. Кого з них можна назвати “рупором ідей” письменника? Рибалок не пішов від питання про історичну провину героїв і вождів революції в тій крові, що пролилася й проллється, – він обійшов це питання. Причому обійшов цілком у дусі сіх часів, розраховуючи на тямущого читача. І хто знає, що примариться в останньому, смертному димі героєві громадянської війни Будягину: може, він, проходячи через катування, як і Сашко Панкратов, пам’ятає: “те, що відбувається тепер, – неминучий наслідок того, що відбувалося тоді?” “Наступають чорні часи” – скінчилися “Діти Арбата”. Тридцять сьомий рік у Рибакова – це вже апофеоз страху.

Страху. Страху й неправди. Люди відокремлюють друг від друга й замовкають, валять людські контакти. Страх робить людей катами. Так говорить Варячи своїй правовірній сестрі Ніні після того, як ту викликали в райком. Невимірний, нескінченний ланцюг страху: від Сталіна – і долілиць, долілиць, долілиць. Де кожний – ланка цього страху. Критики дорікають Рибакова в довготах, у перенасиченості фактичним матеріалом, в ослабленні психологічних мотивів. Письменник квапився, і його можна зрозуміти. Зараз ми читаємо Рибакова очима людей, для яких повернуте минуле ще не охолонуло. Але коли це все вляжеться й відійде в область далекої історії, то люди будуть більше лояльні до подібним до романів.