Не зустрінемо у Троцького позначення Толстого як “вчителя життя”, яким його визнали У. Базаров і М. Неведомський, зате знайдемо вислів: “Михайловський революціонером і прагнучи революції, Толстой плекав своїм геніальним словом революційну стихію, та окремою книгою про великої бурі 1905 р. Толстому буде відведена почесна глава”. Однак у цей час Ленін стверджував, натякаючи на вплив Толстого, що став саме метання між свідомої пролетарської дисципліною і готовністю прийняти старий порядок не дозволили революційної масі “довести
остаточно справа свого звільнення”. Троцький ж підкреслює “неминуще, безсмертне”, “природно” вливающееся в “соціалізм” початок саме у вченні Толстого, а чи не у його художній творчості, яке вчасно написання останньої статті вважав просто иссякнувшим. По Троцькому, сила Толстого у його правдивому публіцистичному слові. “Щоправда ж як така має страшної вибухової силою: раз проголошена, вона надзвичайне породжує у свідомості мас революційні висновки”. Підкресливши, що найбільша заслуга Толстого залежить від постановці їм кардинальних питань сучасного життя (про це говорило і Володимир
Ленін), Троцький у останній статті закріпив свій остаточний погляд на Толстого, сказавши, що й письменник “життям своєї служив справі звільнення людства”, а своєї смерті – якщо взяти до уваги хвилювання у студентів і робітників у зв’язки з його смертю – власне, закликав до революції. Критик вивів, в такий спосіб, ідеї, й особистість Толстого за классово-сословные рамки, коли у ньому як феномен загальнолюдський ідеал. Різниця між двома статтями і це зумовило те що збірнику, виданий Москві 1928 року під промовистою назвою “Лев Толстой як стовп і запровадження попівщини”, з’явилася саме перша, а чи не друга стаття. На обкладинці красувалася цитату з Леніна “Хто втішає раба натомість, щоб піднімати його за повстання проти рабства, – той допомагає рабовласникам”, й, звісно, з такою девізом не могла з’явитися “угодовська” стаття вже опального Троцького, у якій стверджувалося, що “піднімати на повстання” можна лише прямо, чи іншими, менш очевидними способами. Звісно, для ілюстрації цієї думки більше підходила стаття Л. Троцького 1908 року “Лев Толстой”, причому упорядники збірника так поспішали з публікацією, що нині вирішили зробити зворотний переклад цієї статті з німецької російською (у своїй написавши з помилкою навіть назва німецької газети). Про це свідчать і з різночитання з тексту, та наявність мовних зворотів, цілком невластивих Троцькому. Через війну – і стиль критика, та її основні ідеї було навіть у чомусь спотворені. Цьому сприяла і ретельна ідеологічна редактура матеріалу, що призвело до виникненні заголовків, відсутніх у Троцького, виділенні жирним шрифтом окремих абзаців, які видалися укладачам особливо ударними, вилучення цілих фрагментів статті (наприклад, й з “Підлітка” Ф. Достоєвського, абзацу про допомогу, наданої Толстим як філософом-моралістом собі само як художнику). Випущеними виявилося також закінчення статті, саме ті ж самі рядки, де йшлося про “таланті морального обурення”, який має Толстой, про його історичну місію, про подяки, що повинен живити пролетаріат для її “несгибаемому моральному мужності”. Розкид думок у марксистської критиці щодо вчення, особи і творчості Толстого був колосальний. Згодом “марксиствующие” (вираз М. Чужинця) критики постаралися ці розбіжності згладити, пред’явивши лише задовольняють їх догматичним уявленням судження. Насправді ж дореволюційний “марксистський вирок” який завжди був вузько догматичний, не вся марксистська критика була глухою голосу Толстого-проповедника і мораліста, а щось несподівано свіже було сказано про його письменницькому майстерності. Протягом років, наступних після Першої російської революції (1908 – 1910) критики-марксисти любопытнейшим чином змінювалися місцями й робили найрізноманітніші “кульбіти”, пристосовуючись до політичної кон’юнктурі. Ортодоксальність чи непримиренність “взыгрывала” у яких залежно від обставин. Але найбільш чуйні і обдаровані нерідко, коли торкалися до справді великою мистецькою явищам, несподівано прозрівали.
