На початку XX століття Володимир Винниченко був одним із найбільш відомих письменників. Не випадково сам М. Коцюбинський влучно зазначив: “Кого читають? Винниченка. Кого купують? Винниченка”. Чи так широко відоме його ім’я сьогодні?
Мабуть, що ні. Але чому? Відповідь у самому житті цього письменника й патріота України, небайдужого до її долі. Перших гонінь він зазнав, коли ще був студентом юридичного факультету Київського університету – через неблагонадій – ність, зумовлену членством у Революційній українській партії, його
виключили із закладу. Перша еміграція після 1900 року, арешти, ув’язнення, служба в армійському дисциплінарному батальйоні, знову еміграція й повернення – це все про нього. І, як не дивно, з 1906 року одна за одною виходять з друку аж п’ять книжок його оповідань. Шалену популярність Винниченка відзначали багато сучасників. Мабуть, ще ніколи так багато й зацікавлено не говорили про сучасну українську літературу. Здається, йому тільки й лишалося тішитися тією славою, бути вдоволеним долею й талантом. Та, мабуть, правду кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Повернувшись в Україну нелегально,
він стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради, а згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Після повалення правління гетьмана Скоропадського був одним із керівників Директорії – нового уряду УНР. Він дуже любив Україну і страждав через її роз’єднаність. Коли він зрозумів, що Україна не в змозі зберегти вистраждану незалежність, виїхав до Австрії, де створив тритомну мемуарно-публіцистичну працю “Відродження нації”. Та робота актуальна й нині, бо написана полум’яним патріотом, що вірив у можливість збереження незалежності й розбудову державності. І це не тільки прагнення письменника, а й активного патріота. Він намагався переконати керівників уряду УРСР у необхідності побудови справді національної Української держави, та даремно. Йому пропонують увійти до складу маріонеткового “українського уряду”, та він відмовляється. Не кар’єра його вабила, ні! Але його не розуміли. Емігрувавши до Франції, де на нього ніхто не чекав, як і на всіх емігрантів, вів виснажливе життя політемігранта, постійно переїжджав, поки не придбав у селі іМужен поблизу Канн напів – іруйнований будиночок. Але ніколи не забував про покинуту свою батьківщину. Йому так боліло ге, що там відбувалося, що не стерпів і написав-таки листа до І І. К КП(б)У, у якому звинуватив у здійсненні голодомору та знищенні української науки й культури. Відтоді й саме ім’я його потрапило під заборону, а книги ви – іучалидя з бібліотек і нищилися. Його намагалися викреслити з пам’яті народної, облити брудом. А він змагався за свою честь до останнього, стерпівши арешти від нацистів, з якими відмовився співпрацювати, залишившись назавжди чесною людиною. Він прагнув щастя для своєї землі і миру для всього світу.
