Микола Хвильовий… Невгамовний, запальний, романтичний. Передчасно, на сороковому році, пострілом у скроню вирвавши себе з життя, пішов від нас основоположник цілої течії в українській літературі XX століття – течії “активного романтизму”. Майк Йогансен так писав про нього: “Микола Хвильовий, крім того, що він поет… ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, – це справжній і оригінальний майстер”. Академік Олександр Білецький назвав письменника “основоположником справжньої
української прози”. На жаль, більше п’ятдесяти років ім’я Миколи Хвильового була викреслене з історії української літератури. Твори цього письменника не перевидавалися, а прижиттєві видання перебували під суворою забороною. Сьогодні ж, гортаючи трагічні сторінки нашої історії і літератури, ми відкриваємо для себе того, хто більш як півстоліття був не поцінований належним чином, не реабілітований нащадками, майже не друкований, затаврований політичними звинуваченнями, упосліджений і закутий у сталінські ідеологічні присуди-кайдани. Читаю твори Хвильового і відчуваю їх дивовижну магію.
Письменник то окрилений, замріяний, бадьорий, то стривожений, то розсудливий, а то й пригнічений. Але найчастіше – бунтівний. Бо протестував він проти традицій, що сковували творчу фантазію митця, проти ідеологічних чи естетичних норм, проти казенно-бюрократичних вказівок, як писати і про що писати, бунтував проти себе самого, проти нинішнього Хвильового за Хвильового майбутнього. Як хотілося йому творити вільно, розкуто, радісно, насолоджуватися життям, природою, красою! “…Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки…”, – писав Хвильовий у вступній новелі до першого тому своїх творів, який побачив світ у 1927 році. Так, він любив життя, тому постійно прагнув до того, щоб воно було прекрасним. Його хвилювали проблеми соціального і національного відродження України, виходу української культури на нові, європейського, а то й світового значення рівні. Письменник відстоював вільний розвиток національного мистецтва без сліпого наслідування, без епігонства і копіювання чужих, навіть близьких за духом мистецьких зразків. Тому і картав, і розвінчував свою рідну до болю в серці, вистраждану і виборену Україну за її “атмосферу вічного жахливого позадництва”. Звідси – його заклик орієнтуватися на “психологічну Європу”, звідси – надія на “азіатський ренесанс”. Хвильовий своєчасно наголошував на необхідності вдумливого, непоспішливого розуміння надскладності актуальних національних проблем, розв’язання затягнутих ще царським самодержавством національних вузлів. Але доба, у яку жив і творив письменник, була неситою, як вовчиця. Вона, ця доба, породжувала жорстокість і байдужість у душах людей. Хвильовий передчував, що система перероджується в диктатуру, що гуманістичні принципи суспільного життя лише декларуються, в той час як голодом винищується нація, безкарно і безконтрольно владарюють НКВС, ОДНУ, над країною підіймається зловісний привид тирана і фашиста – “батька всіх народів”, Сталіна. Що йому залишалося робити? Переконувати? Не вірили. Визнавати свої помилки? Знову не вірили. І він наважується пожертвувати найдорожчим – своїм життям. Щоб отверезити краян, розбудити їх сумління, зупинити цю безтямну, божевільну країну на краю прірви, змусити її опам’ятатися. Не судилося. Чи, може, судилося? Через роки. Ціною горіння таких самих, як він. Усе життя Миколи Хвильового – це безумна подорож крізь революцію, нову економічну політику, безжальний град політичних звинувачень, крізь принизливі каяття і образливі для чесної людини присяги на вірність партії; це виснажливий рейд спустошеними голодом селами, конторами і кабінетами нової бюрократії, цього монстра, який революційними гаслами прикривав свою хижу жадобу влади. Усе це, разом узяте, і зумовило трагічний вибір письменника. У розквіті сил загинув талант, який тягнувся до висот. Пам’ятаймо про це. І не поспішаймо йому дорікати.
