Майже ніколи не буває так, щоб поезія не відтворювала якісь моменти життя самого поета. Людина, яка не знала радості кохання, не пережила гіркоти розчарувань, не відчула злету духу, ніколи не залишить свого сліду в поезії. Прісне, розмірене, спокійне життя, можливо, й може бути цікавим для окремої людини, але митець не може перебувати и такому стані. Олександр Блок як поет і як людина жив на грані зриву. З юних літ він почував однаково сильно потяг як до життя, так і до смерті. Але найбільше, що він цінував у житті, – це кохання. Єдиною Музою для
Блока довгих двадцять років була його дружина Любов Дмитрівна Менделєєва. Роман між Менделєєвою і Блоком розвивався дуже напружено, адже вони були такими різними: весела, дійова, сильна, мудра Менделєєва і схильний до меланхолійного споглядання, мрійливий Блок, який у будь-якій повсякденній дрібниці бачив присутність вищого сенсу, йому здавалося, що життя має подвійну природу: зовнішній світ, який доступний усім, і духовний світ, який відкривається тільки обраним. Блок вважав, що зовнішній світ наповнений злом, гріхом, але світлий духовний внутрішній світ попереджає обдарованих і обізнаних про небезпеку; треба
тільки вміти розпізнавати ті фатальні знаки. Поет умів це робити, і тому його життя і творчість наповнені символами. Звичайно, таке світовідчуття, сприймання реальності повинно було мати вихід, і Блок виговорювався у віршах. Іноді мені здається, що поет діяв за принципом: розповів – і стало легше. Ось звідки та нереальна напруга у його віршах. Читаєш – і здається, що за образами, словами, рядками купчаться хмари, а між ними і тобою пробігають іскри електричних розрядів. Блок і Менделєєва одружилися у 1903 році. Вони кохали одне одного, але довгі роки між ними був тільки духовний зв’язок. Поета задовольняв такий стан речей, він мав свою Музу, вона для нього – Світла, Вічна, Царівна, незрівнянна Дама, Вічна Жіночість. Визволителька, Незнайомка. Але Любов Дмитрівна мріяла бути ще й просто жінкою, мати найвище щастя – материнство. Протягом двадцяти років їхні стосунки були складними, але кожного разу Менделєєва поверталася до поета, бо їй було притаманне почуття відповідальності не через доброчесність, а із любові. Любов Дмитрівна грала в театрі і часто виїжджала на гастролі. У грудні 1908 року вона поїхала з трупою Мейерхольда, а Блок написав свій чудовий вірш “Про доблесті, про подвиги, про славу”. Багато хто вважає, що в цьому вірші відтворені справжні факти і настрої поета. Мені здається, що це не так. Блок знав, що Любов Дмитрівна не покинула його, що вона обов’язково повернеться, бо саме у цю гастрольну поїздку її покликало почуття відповідальності за роль, а не сердечне захоплення. Звичайно, у вірші образ Любові Дмитрівни: Не знаю, мила, де своїй гордині Ти в цьому світі захисток знайшла… Але ніколи не треба сприймати слова поета буквально, адже вірші пишуться під впливом миттєвого настрою. Вони заспокоюють поета і виступають як творча радість, злет духу. Блок нізащо не жбурнув би “перстень пам’ятний” – обручку, ні за яких умов не забув би “прекрасний образ”, ніколи б не прийняв “твоє лице в його простій оправі” з письмового стола. І звичайно ж, у будь-яку хвилину, коли Блок був на грані зриву, у стані розпачу, Любов Дмитрівна кидала все, летіла до чоловіка, заспокоювала, втішала. Вона “служила генію”, стояла поряд з ним, допомагала йому, відрікаючись від власних бажань. Але в поезії “Про доблесті, про подвиги, про славу” ліричний герой переживає справжню трагедію повного розриву з коханою, яка не повертається до нього ніколи.
