Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової
До війни в Ленінграді працювало 345 письменників. В обложеному місті їх лишилося 93. У тому числі Анна Ахматова – жива Легенда “срібного віку”, що з’єднала XIX і XX сторіччя, століття пушкінське і своє. Вона не залишила свого краю, “глухой и грешний” у 20-ті роки і назавжди залишилася в Росії, де пішли її чоловіка, тричі заарештовували єдиного сина, десятиліттями не друкували її віршів. На трагедію війни Ахматова відгукнулася вже в липні 1941-го, по-солдатськи коротко і точно названа нею “Клятва”:
И та, что сегодня прощается с милым,
Рядки ці – своєрідний епіграф до поезії Ахматової воєнних років. Вони ы констатація факту, й узагальнення (від безіменної дівчини до “ми”), іклятва, і заклик до її виконання. Ахматова не тільки написала цю клятву, а й жила выдповідно до неї. З протигазом через плече Ахматова несла варту як рядовий боєць, протиповітряної оборони, вона шила мішки ддя піску, якими обкладали траншеї-притулки в саду того ж Фонтанного будинку. Тепер у цьому будинку спадок Ахматової.
Спільний біль
Питерские сироты Детоньки мои!
Голодна, хвора, Ахматова була впевнена в перемозі і вселяла цю віру у своїх співгромадян:
Вражье знамя Растает, как дым, Правда за нами, И мы победим!
Наприкінці вересня Анну Андріївну евакуювали спочатку до Москви, потім до Ташкента. Відтіля вона вислала для друку в “Правду” “Мужність” з карбованими, начебто вибитими золотом у мармурі, рядками, що стали гімном і клятвою мільйонів людей:
Час мужества пробил на наших часах, И мужество нас не покинет.
Сотні кілометрів відділяли її від рідного міста, але вона залишалася з ленінградцями: старими, жінками, дітьми і новобранцями, які надто швидко подослішали:
Важно с девочками простились, На ходу целовали мать, Во все новое нарядились, Как в солдатики шли играть. Ахматова присвятить їм вірш “Переможцям: Вот о вас и напишут книжки: “Жизнь свою за други своя”, Незатейливые парнишки Ваньки, Васьки, Алешки, Гришки, .Внуки, братики, сыновья!
Після зняття блокади, майже за рік до закінчення війни, Ахматова повернулася до рідного міста. У телеграмі, надісланій з Ташкента з проханням повернути її до Ленінграда, Анна Андріївна написала: “Хочу бути корисною місту” і вона стала корисною і потрібною йому. На відміну від багатьох поетів-співвітчизників, Ахматова говорила з людьми
Гаслами, а живими людськими словами про Батьківщину, про війну, про любощі і про квіти:
Я к розам хочу, в тот единственный сад, Где лучшая в мире стоит из оград. Це, звичайно, про Літній сад.
“Всем смертям назло” у роки війни Ахматова продовжувала працювати над “Поемою без героя”, якій віддала майже третину життя. У листопаді 1944 року вона написала в передмові до першого видання: “Я присвячую цю поему пам’яті її слухачів – моїх друзів і співгромадян, що загинули в Ленінграді під час облоги, їхній голос я чую і згадую, коли читаю поему вголос…”
От чому на поетичному вечорі, що відбувся в Ленінграді в серпні 1946 року у Великому драматичному театрі, зал зустрів Ахматову громом овацій, що тривали хвилин п’ятнадцять. Про трагедії війни, як і про трагедії сталінського терору, Ахматова могла б і казати словами зі свого не опублікованого ще, але вже написаного “Реквієму”: “туда с моим народом там, где мой народ, к несчастью, был”. Це найперше, на що здатен поет в годину випробувань.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)