Ліричне “я” Анни Ахматової

Видатний російський поет Анна Ахматова володіла таємною внутрішньою гармонією. У ній усе було значуще – і карбована, скульптурна зовнішність, і духовний світ. Ахматовій чимало дісталося в житті: розставання, втрати близьких, в’язниці і табори, що випали на долю чоловіка і єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля душі допомогла їй не згинатися під будь-якими вітрами образ і несправедливостей. Уже перша її книга “Вечір”, що вийшла накладом триста екземплярів 1912 року, свідчила про те, що в російській літературі з’явився новий

майстер із напрочуд чистим голосом, глибока інтимність якого підсилювала його щире громадянське звучання. Ахматова чуйно відгукувалася на ті грізні події, якими було переповнене XX століття, – Перша світова Війна, революція, суворі тридцяті, “сорокові фатальні”.

1917 року Ахматова на руїнах минулого життя приймає рішення, якому залишилася вірною все життя. Вона розділяє зі своєю Батьківщиною її нелегку долю, залишається в Росії. Ахматова приймає всі страхіття і несправедливості нового життя, вперто несучи звання російського інтелігента, охоронця російської культури, російського слова. І знаходить

у собі сили сподіватися на духовне відродження народу. Тому вона мала повне право написати:

Все расхищено, предано, продано, Черной смерти мелькало крыло, Все голодной тоскою изглодано, Отчего же нам стало светло?

У 30-ті роки Ахматова створює свій “Реквієм” – духовний пам’ятник мільйонам замучених у таборах, що, залишилися без близьких. Вона оплакує свій рід, покоління людей, що “ни єдиного удара не отклонили от себя”. Своє лихо вона змогла перелити в скорботні рядки поеми:

Перед этим горем гнутся горы, Не течет великая река, Но крепки тюремнне затвори, А за ними “каторжные нормы” И смертельная тоска. Для кого-то веет ветер свежий, Для кого-то нежится закат – Мы не знаєм, мы повсюду те же, Слышим лишь ключей постылый скрежет Да шаги тяжелые солдат.

Коли на нашу землю прийшло велике лихо, війна, спокійний і суворий голос Ахматової вимовив клятву:

Ми знаєм, что ныне стоит на весах И что совершается ныне. Час мужества пробил на наших часах, И мужество нас не покинет. (“Мужество”)

Ще гриміли залпи і горіли міста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943-1945 роках вона створює цикл “Північні елегії”, у ких говорить про долю сучасників. Мудрий талант Ахматової помічав не тільки епохальні віхи історії. Ні, до кінця днів вона вміла бачити земний і “речовий”спыв навколо себе, чути музику і птахів:

У меня не выясненные счеты С пламенем, и ветром, и водой. Оттого-то вдруг мои дремоты Вдруг такие распахнут ворота И ведут за утренней звездой. (“Многое еще, наверно, хочет…”)

Голос Ахматової до кінця залишався жіночим, високим і владним, наповненим то муками ревнощів, то світлою пам’яттю про Кохання, яке пішло. Поет, научивший женщин говорить”, зумів говорити від імені всього покоління, філософськи осмислити високе таїнство життя і професії. Не випадково в циклі “Гасмниці ремесла” Ахматова написала:

Не должен бить очень несчастным

И, главное, скрытным. О нет! Чтоб быть современнику ясным, Весь настежь распахнут поэт.

Ахматова щедро ділилася з нами таємницями своєї людської і творчої суті, переливами свого поетичного “я”.І в цьому – простота і велич її лірики.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Ліричне “я” Анни Ахматової