Є край, у якому царюють сині гори, запаморочливо пахнуть смереки й гірські трави, збігають у долини дзвінкі чисті потоки. У тім краю розкотисто рокочуть громи, розсипається по вершинах гір сонце, ридають дивного лосі трембіти. У тім краю живуть нявки і щезники, лісовики і чугайстри, русалки і перелесники. І серед того загадкового лісового народу, серед того розмаїття дивовижних створінь живуть люди, що вміють вірити в казку. З тими цікавими людьми ми знайомимось, гортаючи сторінки неповторної повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”.
Наповнений дивною красою гір, цей твір дихає особливим настроєм, формує специфічну атмосферу – атмосферу тонкого світовідчуття. Смисл цього світовідчуття, його найвищий вияв – любов. До цих величних гір, до високого неба, до пахощів пишного зілля, до голосу трембіт і до співів, і до людей. Саме такими люблячими і чутливими до краси є Іван та Марічка, головні герої твору. Дітям ворогуючих родин судилося полюбити одне одного. Ще з дитячих років крилися вони зі своїм почуттям від людського ока у смерекових борах. Як Ромео і Джульєтта, герої своїм дивовижної сили коханням виконували вічний закон добра
і закон любові. За цими законами вони мали виправити батьківські незгоди, укласти мир між своїми сім’ями. Іван та Марічка, діти свого краю, зростали і уподібнювалися його чистій красі. Марічка знала безліч пісень, мала співуче серце і дивний голос. Вона безперервно придумувала співанки, розповідаючи у них про світ довкола, про себе, про свою любов. А часом слухала чаруючу музику Іванкової флояри, і гірський вітер голубив цих незвичайних закоханих, таких духовно високих у своїй любові. Кохання не знає ворожнечі. Іван та Марічка прийшли в цей світ, щоб любити його і щоб дарувати себе одне одному. Вони не хочуть іншої долі. Кожне високе почуття – це політ духу, воно завжди має подолати земні перешкоди. Іван та Марічка пережили розлуку, яка виявилася довшою, ніж вони думали. Це випробування почалося, коли пішов Іван високо в гори пізнавати ремесло чабана. А повернувшись, не застав Марічки живою. Забрали її з собою бурхливі весняні потоки. Далі парубок не жив. Його душа вмерла разом з його коханою дівчиною. Він одружився з Палатною, примножував добро, святкував свята, їв, пив. Плин життєвої круговерті обертав ним безупинно. Іван проживав свої земні дні без любові, без польоту духу. Його денне існування закінчувалось, коли він забувався сном. Тоді, ночами, приходила Вона. Прекрасним видінням, привидом незабутої любові, кликала до себе зі своєї одинокості, з незнаного потойбіччя. Для Івана переставало існувати довкола все, і в цілому світі мала значення лише ця струнка й тендітна дівоча постать, до якої він ішов та й йшов через роки. Одержимий єдиною в житті мрією, він кидався в глуху ніч, дерся через хащі, “калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його кличе дорогий голос: – Іва-а!..” Після однієї з таких ночей пастухи знайшли його, ледь живого, у далекому урвищі. А згодом трембіта повідомила горам про те, що розлучені стрілися. Душа Івана знайшла, нарешті, довгоочікуваний спокій. Невідомо, чого було більше в тій смерті: печалі чи глибокого умиротворення. Трагічна історія Івана та Марічки утверджує думку, що зовнішнє, земне буття не є визначальним. Людина повинна бути щасливою, а щастя не можна купити. Справжні, високі почуття – це джерело духовності, яке робить людське буття осмисленим. ІІ “Боюсь, хвилююсь, але пишу”, – признавався М. Коцюбинський, працюючи над повістю “Тіні забутих предків”. “Хвилююся, але читаю”, – хочеться відповісти в унісон митцеві. Читаєш і поринаєш у світ казки, з якої так і віє ароматом Карпат, у якій переплітаються народні повір’я, легенди, казкові образи та побут гуцулів, їх думки, помисли, вірування. Коротке, як спалах, ніжне, як весна, вкрите вічною таїною, вірне й незрадливе кохання відкрила нам повість-казка М. Коцюбинського. Гімном коханню можна назвати “Тіні забутих предків”. Марічка й Іван… З першої їх зустрічі, з перших слів читач розуміє, що почуття їх не має майбутнього, відчуває трагізм їх любові. Адже роди Палійчуків та Гутенюків завжди ворогували. Та ця ненависть не торкнулася юних сердець. На противагу ворожнечі давніх родин народилося кохання їхніх дітей. Перша зустріч Марічки та Івана починається з конфлікту – бійки. Хлопець хотів показати дівчинці свою зневагу, ворожість до роду, з якого вона походила, адже так здавна робили дорослі. Але своєю лагідністю, щирістю Марічка змогла відвернути войовничість хлопця. Уже невдовзі вони сиділи рядочком, як кращі друзі, а погляд її чорних глибоких очей м’яко поринав у Іванове серце. З того часу вони вже були нерозлучні. Діти природи, Іван та Марічка у своїх поглядах на світ, у своєму коханні цілком віддані душевним пориванням: “Все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця”. їхнє кохання, високе, чисте, бере початок десь тут, на землі, на лоні чарівної природи, серед предковічних гір, де блукають тіні забутих предків, сягає вершин найвищих смерічок, лине аж у небеса. Почуття закоханих сплітаються в чарівну пісню, яку Іван виграє на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією. Недовгим було кохання двох юних сердець, не судилося їм бути у парі. Марічка загинула під час повені. Іван серцем сприйняв біду. Йому вчувається її ніжний поклик: “Іва-а!..”. Він поспішає з полонини у село, але кохана вже мертва. Не зміг Іван забути Марічки, не притупився біль за втраченим коханням з роками, не змогла замінити Марічки Палатна, дружина Івана. Час від часу туга за коханою вибиває його зі звичайного ритму життя. Із верховіть смерічок злітає до нього давно чутий голос. Марічка кличе його, він відчуває її присутність. “Поклик кохання і муки” породжує в його душі ілюзії, фантастичні образи і призводить до того, що Іван у якомусь напівсні мчить крутоярами за своєю уявною судженою – аж поки не зривається в безодню. Кохання Марічки та Івана, цих українських Ромео та Джульєтти, виявилося більшим і сильнішим за життя. Любов і ненависть, добро і зло йдуть поруч упродовж усієї повісті. То й не дивно. Адже в уявленні гуцулів саме дві сили брали участь у створенні світу: Бог і сатана (арідник). Тож гуцули бачили божественне у природі, поклонялись сонцеві, вогню, вслухались у мелодію синіх гір, любили все живе. Боролися зі злими силами, “задобрювали” їх у Святий вечір, щоб життя було щасливим, багатим. Сумно завершується твір. Проте всепереможними залишаються сили добра і любові. Загадкова посмішка на вустах мертвого Івана ще раз запевняє нас, що смерть не може здолати людину, душа якої осяяна високим почуттям.
