Мої роздуми над повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”

“Увесь світ була як казка, повний чудес, таємничий, цікавий і страшний”. Мені здається, що й вся повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” – начебто дивна казка, сповнена чарівного миру природи, дихає їм, кличе до себе. Серед цих чудес живуть люди, теперішні, реальні, затверджуючи те добро, те зло, те любов, то ненависть. Коли читаєш цю повість, здається, що й сам виявляєшся серед чарівного царства природи, де живуть поруч із людиною й міфічні істоти, добрі й злі

Але й самі люди – це частина дивного миру, тому й мають такі сильні,

навіть фантастичні почуття, які представляють зміст їхнього буття. Такі почуття в Марички й Івана, гуцульських Джульетти й Ромео. Я думаю, що небагато найдеться людей, які б так любили один одного. Навіть Природа дбайливо охороняє полум’я любові, що розгорілося в серцях дітей з ворогуючих сімей: “Так було тепло, самотньо й смутно у віковічній тиші, що беріг ліс, що діти чули власний подих”. Ця любов – начебто зірка, що висвітлює тернистий шлях життя. Чому ж почуття Марички й Івана таке сильне, чому навіть смерть не стає ним перешкодою? Я вважаю тому, що належать вони до царства “смерекових чорних лісів

з їхнім синім подихом”, до царства гір, “що голубіють на небі”, до царства “лісових трав”. Іван і Маричка – діти природи, і почуття їх “матінки” – є і їхніми почуттями. Мені здається, що й мелодія, що грав Іван на флояре, іде із самої “душі” природи, зливається із шелестом трав, з подихом вітрів, із дзюркотом струмків, зливається й з пісень Марички. Її пісні, здається, “гойдалися з нею ще в колисці, плескалися в купелі, народилися в її груди, як ялиці ростуть по горах”. Тому, я думаю, не могли не полюбити один одного новоявлені Ромео й Джульетта, тому що любов із самого дитинства жила в їхніх серцях. Важкою втратою для Івана Палийчука була смерть Марички: “Маричку несла ріка, а люди дивилися, чули крики й благання й не могли врятувати”. На мою думку, зі смертю улюбленої втратив Іван частина своєї душі

Не стало чутно ні пісень, ні гри на флояре. Смуток і сум охопили чутливого “Ромео” і прогнали його від людей. Усі думали, що загинув Іван, і навіть склали пісню про їхню фантастичну любов і смерть. Повернувшись, він жениться на Палагне, але вона не може замінити Маричку, тому що теперішня любов не вмирає ніколи. Іноді був перед ним її милий серцю образ, він чує її голос, її пісні: “Згадай мене, мій миленький, два рази на день, а я тебе згадаю сім разів на годину…”. Марить нею Іван і наяву. Бачить він Маричку, одночасно розуміючи, що це нявка. Іде він за нею, втрачаючи відчуття реальності, тому що бачить перед собою тільки улюблену. І навіть захищає неї від чугайстра, ідучи з ним у танець. А коли чугайстр хотів припинити танець, заграв мелодію, у якій злилися й любов Івана до Маричке, і шелест трав, і подих гір. Гине Іван, ідучи на голос любимой-нявки, гине, упавши в безодню. Але, на мою думку, не гине його любов, тому що вона сильніше смерті. Читаючи повість “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, розумієш, що ідеал любові, коштує вище життя. Він пронизує все існування людини. Цей ідеал, я думаю, ніколи не загине, не вмре, тому що живуть люди, готові піти на все заради щастя бути разом з коханою людиною. Їхньої душі черпають сили в таїнстві життя, таїнстві природи, таїнстві людської душі – тому й з’являється на світло така чарівна любов, таке невимовне полум’я сердець. І це полум’я буде горіти доти, поки існують люди

А любов буде існувати вічно!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Мої роздуми над повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”

Categories: Нові твори

Links