Тереза Сергій Жадан
Тереза
1
Пізній нехитрий Божий маневр –
Місяць росте, наче плід у шлунку.
Серпень, чіпкий, попри те, що мине,
Впевнено згущує фарби в малюнку.
Теплі циклони, мов слід поцілунку,
Гоять природи розхитаний нерв.
Мов сновидіння на кінчиках вій,
Передосіння Східна Європа
Нині застигло німує, і твій
Голос приходить, ніби хвороба
Крізь не причинені кимось ворота,
Легко, мов пошесть або суховій.
Бачиш сама, що чекає за цим –
Наші дерева, недбало убрані
В чорного неба масний антрацит,
Наші
Нас роз’єднали. Замкнуто брами.
Висне повітря, мов зібганий цинк.
2
Врісши у світ, що сльозивсь на очах,
Ми не вважали наслідки рішень
Чимось аж надто важливим. Свіча
Наша горіла солодше й скоріше.
Ми володіли доволі не гіршим
Проміжком часу, котрий навчав
Переступати власний поріг,
Гаяти день на майданах провінцій,
Жити під небом, що дише вгорі
Тепло і часто, як дихають вівці.
Ми розумілись на нашому віці,
Мов на таємній і рідкісній грі.
Стрімко, мов подих на рівні грудей,
Вранішні стигми, планети і числа –
Плинне
Вглиб, потаємна коштовна Вітчизна
Нашого співу, що тане, і де
Місця не стане сказати: “Пречиста,
Зглянься на зимні душі й тіла”.
Камінь холонув, вітри зачастили.
В темний пісок поступово стекла
Перша роса. Нам не завжди щастило.
Поміж заводи й військові частини
Швидко відходять рештки тепла.
3
Зрідка гортаєш чернетки, в яких
Тісно й строкато – сходи, вітальні,
Двері будівель, бруківки в’язких
Вулиць. Помірно-континентальний
Клімат країни. Солодка ментальність
Перших поселень. Світлі мазки
Все, що миналось, і все, що всотав –
Мапи держав, ворожіння на слові,
Стоси листів, повітові міста,
Зібраний епос, важка промисловість,
Вся анатомія, чесність і совість,
Вся переповненість, вся висота. 4
Падає сніг. Засинає лоза.
Тонко ступивши на трави і ріки,
Бог роздивляється, як зіслиза
В урвище степу обрис шуліки.
З Божого ока, зім’явши повіки,
– здібний пластун – виповзає сльоза.
Вранці, без розпізнавальних ознак,
З голих дерев оббиваючи іній,
Падає янгол – літун – одинак,
Рушить химерну довершеність ліній,
З чим і вмирає, лишивши, однак,
Срібний тривожний дюралюміній.
Сонце прямує попри дахи.
Збірники прози, ранкові моління.
Ми зберегли, наче кисень – птахи,
Присмак причетності до покоління,
Котрий хвилює, мов перше гоління
Шкіру. Надходять волхви й пастухи,
Щоб розумітись на цій глибині.
Втіха – доволі поважний набуток
В нашому віці. Падає сніг.
Падає сніг. Все віджито й забуто.
Непереможно, легко, розкуто,
На ліхтарі, на міста, на вогні.
Поезія С. Жадана – роздуми про вічність: людське життя минає, але природа та мистецтво – вічні; роздуми про жінку в різних вимірах – в її побутовому і духовному житті.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)