Жадан Сергій Вікторович Депеш Мод

Жадан С. В. Депеш Мод. – Харків: Фоліо, 2004. – 229 с.
Суддя – западліст;
Він не любить “Металіст”.

15.02.04 (неділя)

Коли мені було 14 і в мене були свої види на життя, я вперше накачався алкоголем. Під саму зав’язку. Було дуже тепло і наді мною пливли сині небеса, а я лежав і помирав на смугастому матрасі й навіть похмелитися не міг, тому що мені було лише 14 і похмеляться я ще просто не навчився. За останні 15 років у мене було більш ніж достатньо підстав, аби не любити це життя, життя від початку, щойно я почав його сприймати, виявився

штукою підлою і невдячною, воно відразу ж взяло за шичку обертатись такими лажовими ситуаціями, згадувати про які не хочеться, але які запам’ятовуються надовго. Хоча зі свого боку я особливих претензій ніколи не висловлював, очевидно, у мене все гаразд у моїх стосунках із житіям, навіть попри його клінічну мудакуватість. Мене, за великим рахунком, коли не траплялось чергових демаршів ззовні, все влаштовувало – мене влаштовували обставини, и яких я жив, влаштовували люди, з якими я спілкувався, з якими я час від часу бачився і з якими мені доводилось маги справу. Вони мені, за великим рахунком, не заважаєш, сподіваюсь

– я їм також. Що ще? Мене влаштовувала га кількість бабок, яка в мене була, себто влаштовувала не кількість як така, бабок в мене, насправді, майже ніколи не було, влаштовував сам принцип обертання їх навколо мене – я з дитинства помітив, що банкноти з’являються саме тоді, коли тобі потрібно, і приблизно в тій кількості, без якої ти не обійдешся, зазвичай це спрацьовувало, точно спрацьовувало, очевидно, якщо ти не до кінця втратив совість і зберігаєш бодай крихти якоїсь пристойності, в сенсі там чистиш зуби, або не їси свинину, якщо ти мусульманин, то до тебе із нез’ясованою тобою регулярністю з’являється янгол із чорними бухгалтерськими нарукавниками й лупою на крилах і поновлює твій поточний рахунок певною сумою в грошовому еквіваленті, так, аби то, з одного боку, зовсім ноги не протягнув, а з другого – не надто вийобувався і не перепаскудив своєї реінкарнації купівлею танкерів із нафтою чи цистерн зі спиртом. Мене це влаштовувало, в цьому я янголів розумів і підтримував. Мене влаштовувала країна, в якій я жив, влаштовувала та кількість гівна, котрим вона була заповнена і котре в найбільш критичні відтинки мого в цій країні проживання сягало колін і вище. Я розумів, що цілком міг народитись в іншій країні, куди гіршій, наприклад з більш суворим кліматом чи авторитарною формою правління, де біля влади стояли б не просто ублюдки, як в моїй країні, а які-небудь поморочені ублюдки, які передавали би владу в спадок своїм дітям разом із зовнішнім боргом та внутрішнім мракобіссям. Так що я вважав, що доволі добре ще втрапив, тому не надто переймався цими речами. За великим рахунком мене влаштовувало все, мене влаштовувала телевізійна картинка, котру я бачив за вікнами помешкань, в яких я жив, тому я намагався просто не надто швидко перемикати канали, оскільки встиг помітити, що будь-які вияви уваги з боку змонтованої навколо мене реальності обов’язково закінчуються наперед прогнозованими гадостями чи просто дрібним житейським западлізмом. Реальність прикольна сама по собі, проте цілковито лажова при підрахунку післяматчової статистики, коли ти аналізуєш свої та п показники і бачиш, що порушень з п боку було в кілька разів більше, а вилучення траплялись лише в твоїй команді. Якщо мене щось і пригнічувало по-справжньому, то саме ш постійні та наполегливі намагання цієї телекартинки вступити зі мною в протиприродні статеві зносини, себто, просто кажучи – відтрахати мене, скориставшись моїми ж таки суспільними правами та християнськими обов’язками. Я весело прожив ці свої 15 років дорослого життя, не беручи участі в побудові громадянського суспільства, не приходячи на виборчі дільниці й успішно уникаючи контактів із антинародним режимом, якщо ви розумієте, що саме я мак? на увазі; мене не цікавила політика, не цікавила економіка, не цікавила культура, навіть прогноз погоди мене не цікавив, хоч не була чи не єдина в цій країні річ, яка викликала довіру, але мене вона все одно не цікавила.

Зараз мені 30. Що змінилось за останні 15 років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього… президента не надто змінилась, у всякому разі його портрети як ретушувались тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилась музика в радіо, але я його, за великим рахунком, і не слухаю. Змінився одяг, але 80-ті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилась телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад. Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни – довгоочікувані. Змінились друзі, себто одні назавжди зникли, а інші натомість з’явились. Змінилась пам’ять – вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюсь її вистачить ще років так на 60 тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.

17.06.93 (четвер) ВСТУП № 1 16.50

17 червня, близько п’ятої дня, Собака Павлов намагається спуститись в підземку. Він підходить до вертушки, йде просто на жінку в уніформі й дістає з кишені ветеранське посвідчення. Жінка в уніформі дивиться в посвідчення і читає “Павлова Віра Наумівна”. “Ну?”, – питається.

– Бабуся, – говорить Собака Павлов.

– Де бабуся?

– Це, – показує Собака посвідчення. – Моя бабуся.

– Ну й що?

– Вона – ветеран.

– Ну, а ти що хочеш?

– Вона в танку горіла.

Жінка ще раз дивиться в посвідчення. Хто її знає, думає вона, може, й горіла, по фото не скажет.

– Ну, добре – каже вона. – А від мене що треба?

– Пропустить, – говорить Собака.

– А ти що – теж у танку горів?

– Ну, почекайте, – починає торгуватись Собака, – може я їй поїсти несу.

– Що поїсти?

– Ну, поїсти, – Собака згадує, що насправді їсть його бабуся, коли їй дають. – Молочні продукти, розумієте? Сир.

– Сам ти сир, – незлобиво каже тітка в уніформі.

Собака розуміє, як все це виглядає збоку. Що ось він б’ється головою об велетенський безкінечний мур, яким від нього від городили ось життя, б’ється без жодної надії на успіх, і всі життєві принади, в тому числі й проїзд в метрополітені, йому зараз просто не світять, ось як це виглядає. Він збирає всю свою волю в кулак і говорить щось на зразок того, що, мовляв, послухайте, жінко, він, звісно, говорить не так, але зміст приблизно такий. Так от, послухайте мене уважно, – каже він, – добре? Тільки не нервуйте. Ось що я вам скажу, жінко. Ви, звичайно, можете зневажати мене, я бачу, що ви зневажаєте мене, ви ж мене зневажаєте, так? Послухайте, послухайте, я хочу ще сказати, послухайте. Але навіть попри це, розумієте, як би це сказати – ну, ви там, я не знаю що, ви по-різному можете до цього ставитись, згоден, для вас це може нічого не означати, але погодьтесь – моя бабуся не може здохнути з голоду лише через те, що мене – її законного онука, перепрошую, ось так просто не пропустила в метро якась падла тилова. Погодьтесь? (ну, в цьому місці вони просто пообкладали одне одного, але хай буде так) – він сконцентровується і раптом пірнає жінці попід руки, змахуючи в повітрі ветеранським посвідченням, і зникає в прохолодному кишечнику підземки.

“Яка падла тилова? – думає жінка. – Я взагалі – 49-го року народження”. 17.10

Собака виходить під стадіоном, на порожню платформу, десь за годину “Металіст” грає останній домашній матч, сьогодні всі мають з’їхатись, знаєте як це буває, закриття сезону, всілякі такі речі, нагорі дощове літо, небо з хмарами і десь якраз над Собакою стоїть напіврозвалений стадіон, в останні роки він зовсім розмок і осунувся, крізь бетонні плити починає битись трава, особливо після дощів, трибуни засрані голубами, на полі теж гівно, особливо коли там грають наші, розвалена країна, розвалений фізкультурний рух, великі стернові проїбали найголовніше, як на мене, адже як не крути, а в Союзі були дві речі, котрими можна було пишатись – футбольний чемпіонат і ядерна зброя, тих, хто позбавив народ таких атракціонів, навряд чи чекає спокійна безтурботна старість, ніщо так не підриває карму як хуйова національна політика, це вже точно. Собака ще якийсь час стоїть на платформі, з іншого боку мають під’їхати знайомі, так що потрібно просто їх дочекатись, Собака втомлений і змучений – він п’є вже третій день, ще й погода погана, очевидно це від погоди, тиск чи як це називається, як називається стан, коли ти п’єш третій день і раптом перестає пізнавати рідних і близьких? Очевидно, що тиск.

Він навіть не може згадати, що сталось – літо починалось так добре, йшли дощі, Собака успішно й безтурботно просирав свої молоді роки, аж раптом друзі-рекламники затягнули стабільно безробітного Собаку в нетрі рекламної індустрії, простіше кажучи, взяли кур’єром у відділ реклами своєї газети. Собаку ламало, але він тримався і ходив на роботу. Користі він приносив мало, але добре вже те, що десь вважався людиною, сам він особливо цим ніколи не переймався, ну, та друзі на те вони й друзі, щоби правити в грубий контактний спосіб твій соціальний статус, я від початку говорив, що надовго його не вистачить, але мене не слухали, казали нічого, він нормальний загалом хлопець, йобнутий трішки, але нічого, нічого пого-джувався я, нічого.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Жадан Сергій Вікторович Депеш Мод

Categories: Твори з української літератури

Links