Тенденції в соціальній структурі українського суспільства

Соціальна система подібна до природної системи, яка побудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство – це система, що знаходиться у стані рівноваги, але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані і механічно впливають одна на одну.
Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підпорядковуються

всі інші. Еліта і нееліта складають суспільство. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім – ера революції що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює “еквілібрім”. Введене Парето поняття рівноваги системи займає згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.
Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються засновниками соціології О. Контом і Г. Спенсером. Для них суспільний організм – складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю виступає наявність саморегулюючих процесів.
Суспільство – це сукупність всіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично.
Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про суть суспільства з’являються ще в давньогрецьких мислителів. У праці Платона міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою. Аристотель так само акцентує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей – істот політичних, соціальних. Для нього держава – це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; де ідеальна система, що має свою структуру й функції.
В подальшому у соціальній думці вичленовуються два основних різновиди системних уявлень про суспільство: мислительно-меркантилістичний та системно-органічний.
Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето, який є автором однієї з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі – механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів – людей.
В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняються і спроби розгляду його структури. У вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є системний підхід з виділення трьох рівнів аналізу: в ньому макро – і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С. Устич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідження, опертих на традиційний кібернетичний підхід з його макро – і мікрорівнями. Як ми вже зазначали, сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро – та мікрорівнених інтерпретацій соціуму, коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого, а в другому – на дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).
Введення особливої, проміжної ланки – мезорівня – дозволяє соціологам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології. Сучасний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально-універсального або суто індивідуального характеру. У розвинених промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і загострюється криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та самотності, почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників все частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один з провідних соціологів США Р. Смелзер зазначає у зв’язку з цим, що західна соціологія від Ф. Тьонніса і до наших днів була введена в оману уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня. Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у величезних макроструктурах, так і у мусили самотності, їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б вона почувала себе невимушено і захищено. Стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система структурно складається із людства в цілому, соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).
Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об’єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим слід застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми, які його складають. Надмірне наголошення на тому, що суспільство – це самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів, що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, – все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень, що було властивим ще для Е. Дюркгейма.
Тому чотирма основними функційними категоріями соціальної системи є функції інтеграції, відтворення (зовнішнє), адаптації (теперішнє) та ціледосягання (довготермінове).
Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами: адаптації – економічною, ціледосягання – політичною, інтеграції – підсистемою вірувань, моралі і органів соціалізації включно з інститутами освіти і виховання.
Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямків. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю враховування історичних етапів розвитку, тощо.
Найбільш характерними ознаками суспільства є:
– спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють між собою;
– цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;
– автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;
– здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків;
– певний рівень розвитку культури з установленою системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків між людьми.
Отже, ці суттєві ознаки є характеристики суспільства, що виділяються більшістю вітчизняних і зарубіжних соціологів, дозволяють трактувати його насамперед як систему. Соціальна система – це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини.
Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники організму звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження до розквіту і наступної загибелі. Одночасно з системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці Х? Х – початку ХХ ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це насамперед теза про розвиток суспільства, що проходить від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф. Тьонніса, Е. Дюркгейма. Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї Канта, Спенсера, та ін. класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна система дій, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й виступає цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності стосовно оточуючих її середовищ. Згідно з Парсоном, будь-яка соціальна система має дві основні вісі – орієнтації: перша вісь – “зовнішнє – внутрішнє”, тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь – “інструментально – конгуматорне”, або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби і цілі.