Тема про війну: Ніколи не забудемо
От і ми повернулися, мати. Ти пам’ятаєш, ми зустріли тебе в крові, у сльозах на дорозі на останньому нашім рубежі. Те було восени, на самому початку зими, коли ще тільки “білі мухи” починали носитися в повітрі. І от уже місця, по яких ступала недавно нога наших смертельних ворогів. І рани наші знову розкриваються й кровоточать по-новому. Ми йдемо по своїй землі. На свої погані могили вони рубали нашу белоствольную ю березу, наше улюблене дерево, щоб зробити з пего для солдатів хрести. Сотні тисяч низеньких, у пів-аршина. Сентиментальна сволота.
– Мало. Мало. По рахунку ще не вистачає. Де наші міста й села?
За нашою спиною ми чуємо твій плач, наша стара мати, плач наших дітей і сестер. Вони шукають пристановища. Але замість теплих і світлих будинків, побудованих нашими руками, знаходять тільки чисте поле. До самого неба піднімається захід гару. Пожежа й руйнування по всій землі. Росіяни були як колодники наклеймени, пронумеровані німцем і загнані глибоко в землю. І звідти, з тьми землянок, з темних, холодних камер дивляться на нас світлі очі наших дітей, до країв наповнені борошнами, голодом і страхом. Чи забудемо ми це в тисячі, у тисячі років? Чи вистачить у ворога його крові, його поту, його золота, руди й залоза, щоб заплатити нам за це в іншу новорічну ніч?