Тема природи в лірику А. А. Фета
“У г. Фета не знаходимо ми ні глибоких світових думок, ні дотепних афоризмів, ні сатиричного напрямку… Поезія його складається з ряду картин природи… зі стислого зображення деяких невловимих відчуттів душі нашої… Сила Фета в тім, що поет нашим, керованим своїм натхненням, уміє забиратися в сокровеннейшие схованки душі людської. Область його не велика, але в ній він повний владар… ” – писав про поета А. В. Дружинін.
І дійсно, картини природи, створені Фетом, дивні й натхненні, близькі серцю кожної російської людини: “сонливий,
Невиразно коливаючись, дрімає сухий і жаркий полудень. Але неподалік розкинулася густа липа, у тіні її галузей
Поет із завмиранням серця очікує приходу весни. Його душу, хвилюючись, прислухається до її легкого подиху, до її рідного заклику, угадує перші прикмети пожвавлення мертвої, зимової природи: Уж травичка світить із купин поталих, Плаксивий чибис прокричав, Ланцюг снігову хмар відсталих Сьогодні перший грім прорвав. (“Ще, ще!
Ах, серце чує” ) Зелений хоровод дерев, дзвінка пісня блискаючого струмка, кучерявий плющ, співпричетний весняній спразі – все це радує й хвилює поета, вселяючи в нього незвичайну спрагу життя, преклоніння перед її вічною красою. Природа співвідноситься у Фета з людськими почуттями, з особливим сприйняттям життя. Так, весна породжує в ньому якусь особливу лінь, неясну тугу, почуттєву млість: Пропаду від туги я й ліні, Самотнє життя не миле, Серце ниє, слабшають коліна… У кожний гвоздик запашного бузку, Розспівуючи, уповзає бджола. (“Бджоли” ) Навесні поет знову згадує про любов, у нього з’являється надія знову знайти щастя: Снову в серце нічим не стримаєш До ланіт висхідну кров, И душою підкупленої віриш, Що, як мир, нескінченна любов.
( “Весняні думки” ) Одночасно весняні вірші Фета – це й гімн вічному відновленню життя, гімн молодим, могутнім силам природи: Я прийшов до тебе із привітом, Розповісти, що сонце встало, Що воно гарячим світлом По аркушах затріпотіло, Розповісти, що ліс прокинувся, Весь прокинувся, гілкою кожним, Кожним птахом стрепенувся И весняної повний спрагою. ( “Я прийшов до тебе із привітом” ) Почуття героя тут цілком відповідають таємним рухам природи, що начебто відбивається в його душі. Герой “весняної повний спрагою”, душа його відкрита назустріч щастю. Весняна природа у Фета девственно безневинна, незважаючи на особливу почуттєву атмосферу, що панує в ній: Так діва в перший раз зітхає, Про що не відаючи ще, И в перший раз пахне Її блискуче плече. ( “Перша конвалія” ) Весна в поета – це наречена-цариця, що зійшла на землю й очікує свій нареченого.
“Зачарована сном”, “німа й холодна”, вона ще спить у своїй крижаній труні, але Він покликаний розбудити її з “холоднечі мертвих мрій”. Весняна природа асоціюється в поета з ранковим пробудженням, зимова ж – з безмовністю місячної ночі. У лірику Фета ми часто зустрічаємо зимовий нічний пейзаж: Ніч світла, мороз сіяє, Виходи – сніжок хрумтить; Підпряжна озябает И на місці не коштує. ( “Ніч світла” ) Якщо весняні картини природи в поета радісні, наповнені світлом, теплом, життям, то в зимових пейзажах найчастіше виникає мотив смерті: сумна береза одягнена в “жалобний” убрання, вітер лиховісний свистить над дубовим хрестом, яскраве зимове світло висвітлює хід склепу.
Думка про смерть, про небуття, про спустілу землю зливається в уяві поета з видом зимовим, заснулим вічним сном природи: Селенье спить під сніжною завісою, Стежки немає по всьому степу роздольної. Так, так і є: над дальнею горою Довідався я церква зі старою дзвіницею. Як мерзлий подорожанин у сніговому пилу, Вона стирчить у безхмарній далечіні. Ні зимових птахів, ні мошок на снігу.
Усе зрозумів я: земля давно охолонула И вимерла… ( “Ніколи” ) Багато зимових пейзажів Фета своєю простотою й реалістичністю дуже нагадують пушкінські пейзажі. Як і Пушкін, Фет умів знаходити принадність і добірність у скромній російській природі: Я росіянин, я люблю молчанье дали мразной, Під пологом снігів як смерть одноманітної… Лісу під шапками иль в інеї сивому, Так річку дзвінку під темно-синім льодом.
(“Я росіянин, я люблю молчанье дали мразной” ) Таким чином, пейзажна лірика Фета нерозривно злита із внутрішнім миром ліричного героя. Зачарування його віршів – у безпосередності й емоційності поетичного сприйняття природи. Фета вважають першим російським поетом-імпресіоністом, поетом, що безоглядно віддається своєму враженню, емоціям. Недарма Бальмонт помітив, що поезія Фета – це “сама природа, що дзеркально дивиться через людську душу”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)