“Таємниця” Павла Петровича у романі “Батьки й діти”

Однак “таємниця” Павла Петровича скоріше в тім, що він живий мрець. Образ смерті з ним нерозлучний. У його холодних очах, коли він дивиться на небо, нічого, крім світла зірок, не відбивається. Перед особою неба (вічності) його душу мовчить. (Образ неба тут знайомий: він сходить до страждань юного Вертера перед самогубством і не раз відгукнеться в російській літературі.)

И голова пораненого Павла Петровича після дуелі з Базаровим нагадує голову мерця. Прощаючись із Фенечкой, Павло Петрович “пригорнув її руку до своїх губ і так і припав

до неї, не цілуючи її й тільки зрідка судорожно зітхаючи” (як людина в агонії). І автор відразу уточнює: “А в цю мить ціле загибле життя в ньому тріпотіла” (3, 329). Сцена не позбавлена співчуття й жалі про марне життя людини, у молодості подававшего більші надії (характерний тургеневский ліризм). Військова слава батька, бойового генерала 1812-го року, не перейшла ксину.

С. М. Аюпов, дуже уважний до тексту, звернув увагу на одну виразну деталь у кімнаті Фенечки: “Ермолов, у бурці, грізно супився на віддалені кавказькі гори з-під шовкового черевичка для шпильок”. І дотепно помітив: “Цей шовковий черевичок асоціюється

із серцевою історією П. П., що виявився під фатальною владою жіночої любові, власною долею реалізувавши фразеологізм: “потрапити під черевик” (жінки)”. Грубувато сказано, не в тургеневском стилі писати під прислів’я, як Даль або Лєсков. Але деталь красномовна, нагадуючи сумну думку Тургенєва про рабство в любові, висловлену вперше в “Переписці” (1856) і увібрала в себе його особистий досвід. А спереду ще будуть “Весняні води”, написані знову ж по особистих спогадах

Піднесений романтизм любовних переживань може бути так неромантично заземлений, згаснути в життєвій прозі, у звичайних, а часом просто нудотних і навіть пошловатих справах. Це вгадував Пушкін у можливій долі Ленского: “А може бути й те: поета /Звичайний чекав долю”. Не кожному люблячий по плечу важка збруя “лицаря бедного”. Принаймні Павлу Петровичу це не було дано

Але якщо із приводу історії Павла Петровича можна ще сперечатися (одні дослідники співчувають йому, інші іронізують12), те доля його брата не викликає сумнівів. Овдовівши після десяти років щасливого шлюбу, він зійшовся з гарненькою дочкою своєї економки. “Як раптом її мати Орися вмерла від холери. Куди було подітися Фенечке?.. Вона була так молода, так самотня; Микола Петрович був сам такий добрий і скромний… Інше доказувати нема чого” (3, 203). Звичайна життєва історія

Минуле Кірсанових також буденно просто й характерно для нащадків середньої дворянської сім’ї. Вони не можуть, як Лаврецкий, похвастатися своїм стародавнім родом або, як Базарів, виставити свою “демократичність”: “Мій дід землю орав” (правда, базаровский дід не селянин, а сільський дячок, якому по нестатку доводилося й хліборобством займатися). Генеральські синки, брати жили звичайним життям дворянських недоуків, оточені “дешевими гувернерами, розв’язними, але підлесливими ад’ютантами й іншими полковими й штабними особистостями” (3, 168). Подібна обстановка звичайно легко спотворює душу дитини, прищеплюючи йому лакейську психологію й нахабну панську пиху. Трапся таке, перед нами були б герої не “Батьків і дітей”, а, скажемо, щедринской “Пошехонской старовини”.

Тургенєв, однак, підглядів у долях своїх героїв той вододіл, що перешкодив їм випливати по стопах батьків (генерал-батько й чесний служака, “напівписьменний, грубий, але не злий росіянин людина”; генеральша – із числа тих ” матінок-командирш”, які живуть “собі на втіху”; їх найближчі літературні сусіди – сімейство Ларіних). Є в характерах братів щось, що викликає до них читацькі симпатії, автора ж спонукує вважати кращими людьми свого покоління. “естетическое почуття змусило мене взяти саме гарних представників дворянства…”.

1812 рік згадають не випадково, він ознаменував початок дворянського вільнодумства. Принаймні, брати – люди іншого покоління, ніж їхні напівписьменні старі. Микола Петрович радий, що по нездоров’ю уник військової служби, Павло Петрович, зважаючи на все, не дуже нею дорожив, хоча він з тих, кому “чини легко даються” через потреби держави в розумних і утворених людях. Їхній душ торкнувся модний романтизм, гуманизирующий прагнення молодих людей. Микола Петрович добре знайомий з поезією Пушкіна, Гете, Шиллера, а Павло Петрович наслишан про неї. Вчасно своєї “старості” вони ще не загрузли в болоті провінційного життя, зберігши у відомій мері прихильність до мріянь юності.

Павло Петрович навіть своїм зовнішнім виглядом а ля англійський аристократ (джентльмен) підкреслює, що він не як всі, а все-таки таки колишній світський лев. А тому він ратує за дотримання, знову ж на зразок англійського аристократа, якихось “принсипов”, яких, по уїдливому зауваженню Базарова, російській людині просто не зрозуміти. Микола Петрович, обожнюючи сина, прагне не відстати від нього в знаннях і додержуватися сучасних вимог: бути передовим хазяїном, хоча по суті, він людина зовсім не практичний. Через свої прагнення до нововведень сливет по губернії “червоним”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Таємниця” Павла Петровича у романі “Батьки й діти”

Categories: Шкільні твори

Links