Сюжети, теми у творчій біографії Арбузова

У творчій біографії Арбузова часто траплялося так, що по закінченні часу драматург вертався до раніше написаних добутків, тому що їхні сюжети, Теми, настрої виявлялися через два-три десятиліття знову затребувані театром і глядачами. Так відбулося з п’єсою “Мій бедний Марат” (1964, друга редакція – 1980), співзвучної зоринской “Варшавської мелодії”. Тут, як і в Зорина, особисті долі героїв – трьох ленінградських підлітків, що осиротіли в блокаду, включені автором у рух “великого” історичного часу. Подібно й побудова цих двох

п’єс – перед нами своєрідний “щоденник” зустрічей героїв, завжди точно датованих: ” 1-я частина: березень 1942 року. 2-я частина: березень 1946 року. 3-я частина: грудень 1959 року”. Точне тимчасове позначення мають окремі епізоди п’єси, її початок (30 березня 1942 р.) і кінець (31 грудня 1959 р.).

Як і для персонажів “Варшавської мелодії”, гостро пережиті ще зовсім юними героями військові роки стають визначальними в їхньому особистісному формуванні й всій подальшій долі. “Я немов усе ще належу тій дівчинці сорок другого року… у всім їй слухняна”, – зізнається Лику в другій частині п’єси.

“По суті, ти залишилася в мене одна. Одна на всьому світі… Ти й Марат. Те, що було тоді, навесні сорок другого, не забудеться”, – вторить їй Леонидик.

Як і раніше Кавунів воліє будувати драму не на зображенні прямих соціальних конфліктів, а на внутрішніх протиріччях людського характеру й міжособистісних відносин. Драматурга всі частіше дорікають у тім, що він не піднімається до масштабних узагальнень, “отражающих хід часу”, але зараз ми розуміємо, як несправедливі подібні докори. Герої Арбузова, бути може, і хотіли б, так не мають можливості “випасти” з історичного часу, побудувати свій відособлений і затишний особистий мир. Це його персонажам ніколи не вдавалося: ні в 1940-е, ні в 1950-е, ні в 1960-е роки. Кавунів був драматургом, що чуйно вловлює атмосферу часу, при всій своїй романтичній спрямованості й схильності до мелодраматичних ефектів. І на сьогоднішній погляд здається, що п’єса “Мій бедний Марат”, цікава не “масштабними узагальненнями”, а пильною увагою до долі конкретної людини в часі, залишилася одним із кращих арбузовских добутків. Не випадково в останні роки театри знову проявляють активний інтерес саме до цієї п’єси, з’являються нові вдалі її постановки за участю сучасних молодих акторів.

В основі п’єси – складна психологічна колізія. Духовне споріднення, що з’єднало в дні блокади Лику, Марата й Леонидика, повинне пройти після війни перевірку часом – хто ж “зайвий” у цьому “трикутнику” і є чи взагалі цей “зайвий”? Тут-Те й починається низка компромісів, які породжують у результаті дисгармонію, слабість, щиросердечну млявість цих яскравих, гідних, обдарованих людей.

У який момент свого життя зробив помилку, наприклад, “бедний Марат”? Коли, незважаючи на всю силу свого почуття до Лику, не зміг дозволити собі змагатися з Леонидиком, що потеряли на війні руку? Але це адже був одномоментний, хоча й сильний щиросердечний порив. Тоді, напевно, помилка в тім, що потім дні, місяці, роки, що зложилися в цілих тринадцять років, він ніяк не давав про себе знати ні другові, ні улюбленої? Або, може бути, у тім, що, чи ледве не наведений за руку Леонидиком, він знову став перед Ликой і знову зштовхнувся з нерозв’язним питанням про “третьому зайвий”? А можливо, що взагалі все життя головного героя – суцільна низка помилок, компромісів, оман, і саме тому він для драматурга – “мій бедний Марат”.

Так само половинчато, із застереженнями зложилася й професійна кар’єра героїв. Лику начебто б здійснила свою юнацьку мрію сорок другого року – стала лікарем. Але героїня, як ніхто інший, ясно розуміє, що її наукова праця не відбулася, а сама вона поступово перетворилася в чиновника “від медицини”, “незвільнену завідувачку”. Марат будує мости, але як у відносинах з улюбленою жінкою йому не вистачило сміливої сміливості, так і тут – коли його друг-проектувальник запропонував сміливий конструкторський проект досі небаченого мосту, Марат відступився, мерзнув. Леонидик став поетом, його добутки видаються, але знову ж ми довідаємося, що тираж його віршів невеликий, “а в магазинах лежать”.

Будь перед нами Драма, приміром, Олександра Володина, герої, безсумнівно, так і залишилися б у фіналі зі своїми не цілком удалими долями й половинчастим, а виходить, уже й не зовсім щастям. Але Кавунів не був би Арбузовим, якби не дав героям можливості відновлення, зміни їхньої долі, можливості почати всі спочатку. Або хоча б надії на зміни на краще. У фіналі повзрослевшие й помудревшие Марат, Лику й Леонидик одержують від драматурга цей дорогий подарунок – надію на щастя повного людського самоздійснення. “Люди здорово заборгували провидінню за те, що воно дозволило їм жити на землі, – міркує Марат. – Згадай сорок другий, блокадну зиму, всі страждання. Сотні тисяч умерли за те, щоб ми були незвичайні, одержимі, щасливі. А ми – я, ти, Леонидик?.. Ні, тепер я хочу вірити от у що – навіть за день до смерті не пізно почати життя спочатку”.

“Поки ми є, ми чекаємо чудес, | поки ми тут, ми їм причетні”, – погодиться з Маратом героїня п’єси “Старомодна комедія”, що наспівує пісеньку про цирк. Світлим відчуттям очікування чуда пронизані добутки Арбузова першої половини 1970-х років – критики назвуть їх “блакитним періодом” творчості драматурга. П’єси “Казки старого Арбата” (1970), “У цьому милому старому будинку” (1972), “Старомодна комедія” (1975) поєднує насамперед їхня жанрова приналежність. Це комедії про любов зі звичної для Арбузова мелодраматичним фарбуванням.

Як чарівна добра фея, з’являється на сторінках “Казок старого Арбата” приехавшая з Ленінграда Виктоша й, зрозуміло, відразу скоряє серця обох героїв п’єси – батька й сина Балясникових. Вона щедро дарує їм радість, натхнення, можливість примирення, про яке обоє потай давно мріяли. Але любов для старіючого кукольника не тільки щастя, але й страждання, очікування неминучої втрати-розставання: “Читати разом веселі книги й сумні вірші, зустрічати світанок у незнайомих містах, працювати до знемоги й похвалятися цим друг перед іншому, мовчати в зоряні вечори й умирати від сміху в дощову погоду, – про чорт, як я готовий до цього!.. Але пізно, пізно…” Зненацька з’явившись, Виктоша так само зненацька зникає у фіналі п’єси, залишивши після себе невловиму ауру легкого смутку, світлої пушкинско-тютчевской суму.

П’єса “Старомодна комедія” мала, мабуть, саму щасливу сценічну долю із всіх добутків Арбузова “блакитного періоду”. Вона з успіхом ішла не тільки в Росії, але й у Шекспірівському театрі в Англії, у паризькому Театрі комедії на Єлисейських полях, у Вашингтоні й у багатьох інших країнах.

“Старомодна комедія” – п’єса-дует. Кавунів розповідав, що задум її виник під враженням випадкової зустрічі на Арбаті із проходившей повз літньою парою: “Їм було років по шістдесяти. Вони йшли, дбайливо підтримуючи один одного. Добрі, акуратні… І що всього цікавіше – вони реготали…, сміялися, як дуже щасливі люди. І я раптом зрозумів, як багато втрачають їхні ровесники, думаючи, що життя кінчене…” У будь-якому віці, упевнений автор, перша зустріч, зародження ніжного почуття переживаються людьми так само тремтливо, як замолоду. Незважаючи на те що долі героїв були нелегкими, вони пережили війну, втрату близьких, ними “багато було пройдено дороге” і “багато зроблено помилок”. Але людина жива, молодий душею доти, поки він відкритий миру, здатний дивуватися й не втратив цікавості до життя й до людей. Про це в п’єсі говорять і він, і вона:

“Вона. Я касирка. И представляєте – мені теж живеться досить весело. Навколо дуже живий народ. І громадське життя кипить ключем… І зовсім, зовсім немає вільного часу. Дуже, загалом, весело. (Помовчавши). Тільки от іноді прийдеш раптом додому, і якось нікого немає, якось порожньо… Ну, невесело якось.

Він. Я постійно оточений великою кількістю людей… Лікареві відкрите те, що зовсім невідомо простому смертному… Здавалося б, чужі долі. Але коштує тобі як лікареві в них втрутитися, і вони вже стають якоюсь мірою й твоїми… Про яку ж самітність може отут іти мовлення?..”

Ні, герої “Старомодної комедії” не нарікають на долю, вони не звикли нити й вималивать у навколишнє співчуття. Вони зберігають у собі “старомодне” почуття власного достоїнства, шляхетність, взаємоповага, і, може бути, у нагороду за піднесені властивості їхньої душі їм дарована така довгоочікувана зустріч.