Сюжети романів Сергія Лук’яненко

Мене є така, якщо можна так сказати, фобія: якщо прочитана мною книга виявляється гарної, то в мене пропадає бажання читати її продовження. Приходить страх, що друга й наступна частини циклу будуть гірше оригіналу й зіпсують всесвіт книги. Тому, якщо якийсь добуток мені подобається, я найчастіше витримую тривалу паузу (часом роками) перед тим, як узятися за продовження. Але все-таки рано або пізно роблю це, незважаючи на побоювання

Як я писав раніше, роман Сергія Лук’яненко Лабіринт відбиттів сподобався мені надзвичайно – тим більшим

було небажання читати його продовження, “Фальшиві дзеркала”. До того ж друзі попереджали мене, що по якості другий роман набагато уступає першому. Тому я взяв у руки цей роман лише півроку через послу того, як була перевернена остання сторінка “Лабіринту”.

Отже, знову Диптаун, знову різнобарвна заметіль дип-програми, знову електронні чудеса. Пройшло кілька років із часу дії першого роману, і за ці роки у віртуальній реальності намітилися великі зміни: Диптаун зживає час свого дитинства й виходить із пелюшок. Тепер у віртуальному місті крутятся зовсім навіть не віртуальні гроші більшими потоками. З’явилися

нові явища, нові тенденції й нові небезпеки; романтика перших днів Диптауна йде назавжди. Великі зрушення відбулися й у житті головного героя Леоніда – тепер він не той легковажний юнак, що був вільний робити все, що вздумается. Та й у Диптауне йому не особливо раді: дайверство як явище зникає, його здатності там більше нікому не потрібні. Здавалося б, ситуація безвихідна, і новим пригодам не бути – але все міняється, коли до Леоніда доходять слухи про те, що в Диптауне з’явилася зброя нового покоління, здатне вбивати людей по-справжньому…

Роман сходу мені дуже не сподобався, чи ледве не до скреготу в зубах. А все через те, що з перших сторінок книги перекреслюється практично весь зміст, вся філософія й весь зміст “Лабіринту відбиттів” – усе, що мене ніколи так уразило. Продовження вводить свої закони й своє бачення миру, практично зводячи оригінал до ролі того самого злощасного фальшивого дзеркала, що відбивав мир перекрученим. Так, ми не маленькі, і, читаючи “Лабіринт”, добре знали, що мир дайверов і наївна воля віртуальної реальності – утопія, який у жорстокій дійсності ніколи не бути. Але навіщо так безжалісно пред’являти цей факт, тикаючи їм нам прямо в особу?.. Приблизно до половини книги я випробовував сильнейшнее неприйняття тексту, ну а потім, коли пішов сюжет, більш-менш притерпівся. До фіналу й зовсім готовий був простити роману його гріхи – таємниця що відбувається виявилася складніше, ніж здавалася, і “Дзеркала” все-таки не у всім знищують свого попередника. Але, як говориться, осад залишився

Ні, “Фальшиві дзеркала” – це далеко не провальна книга. Навіть більше скажу, вона дуже гарна. Але тільки якщо розглядати неї окремо, а не як частина циклу. Сам по собі “Лабіринт відбиттів”, як мені здається, буде набагато більше цільним і сильним добутком, ніж у сполученні з “Дзеркалами”.

У мого знайомства із цією книгою важка передісторія. “Лабіринт відбиттів” я купив кілька років назад, спокусившись анотацією на задній обкладинці – мол, це настільна книга номер один для російських хакеров. Увечері пролистал кілька сторінок і відклав книгу убік, не зумівши переварити авторський стиль. Потім протягом багатьох місяців я раз у раз згадував про книжку із квітчастою обкладинкою, витягав її із книжкової шафи й намагався підступитися до міцності в черговий раз. І щораз стопорився після пари сторінок. Таким чином, за два із зайвим року я добрався до двадцятої сторінки – непогане досягнення. І от одного чудового дня вже звичним жестом я взяв книгу, початків вчитуватися… і пішло-поїхало

Диптаун нарешті-те ввірвався в мене, заюшив широким електронним потоком, скорив без бою. Я читав книгу запоєм, закінчивши за пару вечорів – таке із мною, взагалі-те, буває рідко. Після того, як остання сторінка була перевернена, залишилося відчуття вивихнутого мозку. Я сів і задумався про те, що ж це було. Романи в стилі “киберпанк” я читав і раніше, але “Лабіринт відбиттів” перевершив їх всіх

На мій погляд, основне достоїнство книги – у її полифоничности. Текст нагадує калейдоскоп, уміло складений з багатьох різнобарвних осколків. Не сказати, що це просто книга про віртуальну реальність. У ній найшлося місце людським відносинам, глибинним проблемам суспільства, суперечливості людської душі, ураганному экшну, що інтригують таємницям, старій добрій фантастиці, легені шарую мистики – і ще багато чому іншому. Може бути, кожна із цих граней окремо не претендує на щось унікальні або доконане, але разом інгредієнти дають разючий ефект. Особливу цінність має те, що події представлені через сприйняття звичайної російської людини, типаж якого знаком кожному з нас. Тим книга стає ще ближче й зрозуміліше нашому читачеві

Розумом-Те, звичайно, можна осягти, що ідея дип-програми нереальна й безглузда. Можна відшукати в описі застарілих комп’ютерних реалій масу ляпів і неточностей, щоб викрити автора в некомпетентності. Можна обвинуватити книгу в спробі об’єднати усередині себе геть усе, що незмінно приводить до утворення мутної кашки. Можна вказати, що по даній темі є добутку й посильнее, і посерьезнее. Але все-таки, навіть по закінченні тривалого часу після першого прочитання й спаду рожевого захвату, книга не втратила для мене зачарування й привабливості. Щось таке є між рядками “Лабіринту відбиттів”, що змушує задуматися й притихнути на хвилинку…

Цитата:

Ми утомилися вірити в добро й любов, ми написали на прапорі слово “воля” – у наївній вірі, що воля вище любові


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Сюжети романів Сергія Лук’яненко

Categories: Нові твори

Links