Своєрідність теми любові в прозі Купріна
Творчість Олександра Івановича Куприна тісно пов’язане із традиціями російського реалізму. У своїй творчості письменник опиралася на досягнення трьох своїх кумирів: Пушкіна, Лева Толстого, Чехова. Головний напрямок творчого пошуку Куприна виражено в наступній фразі: “Потрібно писати не про те, як люди зубожіли духом і опошлели, а про торжество людини, про силу й владу його”.
Тематика добутків цього письменника надзвичайно різноманітна. Але є в Куприна одна заповітна тема. Він доторкається до неї цнотливо й благоговійно, так інакше
Справжньою силою людини, здатної протистояти дії, що опошляє, лжецивилизации, для Куприна завжди була самовіддана й чиста любов. В одній з робіт письменник називає три прояви любові: овіяної “ніжними цнотливими пахощами”, “могутній заклик тіла” і “розкішні сади, де ростуть таємничі, нахабні гриби”. Куприн не заперечує можливість існування ні однієї з форм, але підкреслює незначність і презренность “всіх зусиль обплутати її (любов) ланцюгами умовності”. Однак художник не припиняє пошуку гармонічного почуття. На цьому шляху й була створена
Письменник блискуче оспівує духовне єднання закоханих, що так велико, що кожний готово на самопожертву заради іншого. Тому навчений, всі Соломон, що пізнав, і юна пастушка Суламифь однаково великі. Їм, здатним на настільки рідке й гармонічне почуття, дарується можливість морального піднесення
Свій ідеал любові Куприн шукав у сучасній йому життя, однак письменник так і не побачив торжествуючої любові, “міцної, яко смерть”. Навіть Олеся з однойменної повісті, що принесла себе в жертву в ім’я свого почуття до Івана Тимофійовичу, не змогла розбудити в ньому високий духовний початок. А сила любові для самого Куприна складалася саме в перетворенні душі. Трагедія Олеси в тім, що вона полюбила людину “доброго, але тільки слабкого”.
Від любові не приховаєш нічого: або вона висвечивает щира шляхетність душі людської, або пороки й низинні бажання. Письменник як би перевіряє своїх героїв, посилаючи їм почуття любові. Словами одного з героїв Куприн виражає свою точку зору: “Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися”. Для письменника вона – дарунок божий, доступний не кожному. Любов має свої вершини, які здатні подужати одиниці з мільйона. Конкретним прикладом служить Жовтків з повісті “Гранатовий браслет”. Образ Желткова розкритий у найвищій крапці внутрішнього підйому. Однак цьому стану передував внутрішній розвиток: спочатку були листа з наполегливим бажанням побачень, пошуки погляду Віри Шийної на балах і в театрі, а потім – мовчазне “преклоніння”, але й упевненість, що “сім років безнадійної ввічливої любові надають право” хоч раз у році нагадувати про себе. Жовтків не міг щодня, щогодини й щохвилини дарувати свою любов Вірі Миколаївні, тому він подарував їй гранатовий браслет, найдорожче, що в нього було, щоб хоч якось з’єднати себе з Вірою. Він був безумно щасливий уже тим, що до його подарунка доторкнуться руки його богині
Герой гине, але велич його почуття в тім і складається, що навіть після відходу Желткова з життя воно будить внутрішні сили Віри. Лише під час прощання з порохом Желткова Віра Миколаївна “зрозуміла, що та любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї”. Відповідне почуття відбулося, нехай “одну мить, але навіки”.
Любов як сила, здатна перетворити мир, завжди залучала Куприна. Але він був дуже чуйний і до страшних процесів здрібніння, перекручування, загибелі цього вродженого дарунка. Така трагедія показана в повісті “Яма”. Автор не затінював страшної правди, тому що хотів застерегти молодь від морального падіння, розбудити в її душі ненависть до пороку й бажання протистояти йому. Куприн показує, що душу в мешканок публічного будинку жива, і вона, безсумнівно, більше чиста, чим у тих, хто сюди приходить
У любові героїв Куприна тисячі відтінків, і в кожному її прояві – свій сум, свій злам, свої пахощі. Навіть незважаючи на трагічну розв’язку герої щасливі, тому що вважають, що їхнє життя, що освітило, любов – це справжнє, прекрасне почуття
Олександр Іванович Куприн завжди й усюди благословляв любов. Він посилав благословення всьому сущому: землі, водам, деревам, квітам, небесам, людям, звірам і вічній красі, укладеної вженщине.
Багато подій проходять перед нами на сторінках повести “Двобій”. Але емоційною кульмінацією повести стала не трагічна доля Ромашова, а ніч любові, проведена їм з підступної й тому ще більш чарівної Шурочкой; і щастя, випробуване Ромашовим цієї преддуельной уночі, настільки велике й впечатляюще, що саме воно-те й передається читачеві
Повість “Гранатовий браслет” дозволяє нам подумати про велику силу нерозділеної любові. І скромний непримітний телеграфіст раптом з’являється перед нами сильним, великим! Адже це він проніс через все життя чисту любов, поклоніння жінці. І завжди будуть звучати, як молитва, слова: “Так святиться ім’я Твоє!”
На думку Куприна, по-справжньому здатний любити людина, близький до природи. Цю тему незвичайно цікаво він розкриває в повісті про поліську дівчину-чаклунку. Головні герої повести – Олеся й Іван Тимофійович. Цільна й безпосередня натура Олеси виділяється багатством внутрішнього миру. Рідко можна зустріти особистість, так щедро обдаровану природою, у якій сполучалися б наївність і владність, жіночність і горда незалежність, зворушлива сміливість, делікатність, щиросердечна щедрість. Разом з героями повести ми переживаємо тривожний період зародження любові й щасливих мінут “чистого, повного, всепоглинаючого захвату”. Мир радісної природи зливається в повісті із прекрасним розливом людських почуттів
Світла, казкова атмосфера повести не мерхне навіть після трагічної розв’язки.,Відходять на другий план пересуди й плітки, мерзенні переслідування прикажчика. Над всім незначн і злим здобуває перемогу більша любов, про яку згадують без гіркоти, “легко й радісно”.
Нове повернення до теми великої, всепоглинаючої любові відбулося в повісті “Гранатовий браслет”. Герой цього оповідання, бідний чиновник Жовтків, один раз зустрівши княгиню Віру Миколаївну, полюбив її всім серцем. Любов ця не залишає місця для інших інтересів закоханого. Жовтків убиває себе, щоб не заважати жити княгині, і, умираючи, дякує їй за те, що вона була для нього “єдиною радістю в житті, єдиною розрадою, однією думкою”. Це повість не стільки про любов, скільки молитва їй. У своєму передсмертному листі закоханий чиновник благословляє свою улюблену княгиню: “Ідучи, я в захваті говорю: “Так святиться ім’я Твоє”. Особливо в цій повісті А. І. Куприн виділив фігуру старого генерала Аносова, що впевнений у тім, що висока любов існує, але вона “…повинна бути трагедією, найбільшою таємницею у світі”, не знаючих компромісів. Княгиня Віра, жінка, при всій своїй аристократичній стриманості, досить вразлива, здатна зрозуміти й оцінити прекрасне, відчула, що життя її стикнулася із цією великою любов’ю, оспіваної кращими поетами миру. Любов чиновника Желткова далека тої глибокої прихованості, у якій шляхетна скромність переплітається зі шляхетною гордістю
“Мовчати й гинути”… Цей талант не був даний Желткову. Але й для нього “чарівні окови” виявилися милею життя. “Маленький” людина виявилася вище й шляхетніше представників вищого щабля соціальних сходів
У повісті “Олеся” розвивається тема купринского творчості – любов як рятівна сила, що оберігає “чисте золото” людської натури від “спідлення”, від руйнівного впливу буржуазної цивілізації. Не випадково лдобимим героєм Куприна стала людина вольового, мужнього характеру й шляхетного, доброго серця, здатний радуватися всій розмаїтості миру. Повість “Олеся” побудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох мировоззрений. З одного боку – утворений інтелігент, представник міської культури, досить гуманний Іван Тимофійович, з іншого боку – Олеся – “дитя природи”, людина, не подвергшийся впливу міської цивілізації. У порівнянні з Іваном Тимофійовичем, людиною доброго, але слабкого, “ледачого” серця, Олеся піднімається шляхетністю, цілісністю, гордою впевненістю у своїй силі. Вільно, без особливих хитрувань малює Куприн вигляд поліської красуні, змушуючи нас стежити за багатством відтінків її духовного миру, завжди самобутнього, щирого й глибокого
“Олеся” – художнє відкриття Куприна. На початку повість змушує нас пережити тривожний період зародження любові. Майже цілий місяць триває наївна чарівна казка. Навіть після трагічної розв’язки не мерхне світла, казкова атмосфера повести. Куприн відкрив нам щиру красу безневинної, майже дитячої душі дівчини, що виросла вдалечині від шумного миру людей, серед звірів, птахів і ліси. Але поряд із цим Куприн по називає людську злість, безглузде марновірство, страх перед невідомим, незвіданим. Чудом виникла піднесена душа змушена ховатися від жорстоких людей, страждати від байдужості своїх близьких. Але над всім цим здобула перемогу теперішня любов. Нитка червоного намиста – остання данина щедрого серця Олеси, пам’ять “про її ніжну, великодушну любов”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)