Своєрідність реалізму Котляревського
Котляревський закликає музу “веселу, гарну, молоду”,- орієнтується не па старі класицистичні зразки, а па нові вимоги, що їх висувала молода демократична Література. Поет спирається на фольклорну, народну традицію: “піду я до людей старих, щоб їх о пеклі розпитати”.
Водночас світоглядові Котляревського-просвітителя були властиві й деякі суперечності, що певною мірою відбивали погляди частини освіченого дворянства (маємо на увазі, зокрема, їхнє негативне ставлення до французької буржуазної революції, до тих дворян, які “бунтували”
Не забуваймо й того, що самий вибір бурлескно-траве-стійного жанру, при всьому новаторстві й великому таланті автора української “Енеїди”, позбавляв письменника змоги порушувати в ширшому аспекті кардинальні соціальні проблеми й питання, відтворювати життя в тиіюпих образах і типових обставинах.
Українська ” Енеїда ” не є в цілому ні побутовим, ні сатиричним гвором, але елементи сатири в ній досить іначні, Чимало їх, зокрема, в третій частині поеми, особливо в картині пекла. Уже в словах Спвілли, яка
Ти знаєш – дурень не бере: У пас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той хоть з батька, то здере.
У картині пекла (спочатку чистилища) головним і ви-іначальиим критерієм, за яким люди потрапляли сюди, і моралі, по етичний принцип: злі мачухи, скупі тесті, сварливі зовиці, невістки, ятрівки. Така мораль – породження тодішнього суспільного ладу. Головне, що серед тих, хто потрапляв до пекла, переважають чітко окреслені соціальні тини:
Якіїсь злидні ще стояли, Жовали все в зубах папір, В руках каламарі держали, За уха настромляли пір. Се все десятські та соцькії, Начальники, п’янки людськії. І всі прокляті писарі; Ісправники все ваканцьові, Судді і стряпчі безтолкові, Повірені, секретарі.
І далі:
Панів за те там мордовалп І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів.
При порівнянні з поемою Осипова особливо впадає в око творча немічність її, де в пеклі показані “пезакон-нонароджені” діти, рогаті чоловіки. У Котляревського ж – це соціальні типи – пани. Слідом за самогубцями, які є і в Осипова, і в Котляревського, в українській “Енсїді” переважають соціально забарвлені характеристики:
Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот…
Всім старшинам тут без розбору Панам, підпанкам і слугам Давали в пеклі добру хльору, Всім по заслузі, як котам, Тут всякії були цехмистри, І ратмани, і бургомистри, Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили, Та тільки грошики лупили І обдирали хабарі.
У пеклі ми бачимо різні соціальні категорії: і панів, і мужиків, і багатих, і убогих. Сатирична спрямованість проти панівних верств феодального суспільства в “Енеї-ді” Котляревського незаперечна – це яскраво ілюструють слова Венула з шостої частини поеми, слова, що стали крилатими:
Мужича правда єсть колюча, А панська па всі боки гнуча.
Про критичне ставлення Котляревського до сучасного йому феодальио-кріпосницького суспільства свідчать і епізоди морально-етичного плану з певним соціальним підгрунтям.
Еней питає свою провідницю, хто ці праведники, що розкошують у будинку підземного царя Плутона,- у “раю”, хоч Котляревський ніде не вживає цього слова.
Не думай, що буди чиновні,- Сивілла сей дала одвіт,- Або що грошей скрині повні, Або в яких товстий живіт; Не ті се, що в цвітних жупанах, В кармазинах або сап’янах; Не ті ж, що з книгами в руках, Не рицарі, не розбишаки; Не ті се, що Кричать “і паки”, Не ті, що в золотих шапках…
Нагадаймо, що в Осипова зовсім не було подібних моментів:
– Не видно здесь людей докучних, И не бнвает вовсе драк; Рассказчиков нет глупых, скучньїх, Драчливых пьяниц, забияк; Хвастливих, лживых самохвалов И бойких щеголей-нахалов Туда не впустят никогда. Старухи злобнне ревнивы, Брюзглпвы старики ворчливн Исключеньї здесь павсегда.
Найбільш суперечливим місцем в “Енеїді” є строфа и четвертій частіші про заворушення латинських бояр:
Вельможі царство збунтовали, І [ротив царя всіх наущали; ВсльможІІ Лихо буде нам. Вельможі! Хто царя не слуха, Таким обрізать ніс і уха. І н руки всіх оддать катам.
Звичайно ці слова трактуються як вияв певної дворянської обмеженості Котляревського, вияв ідеології освіченого абсолютизму, визнання автором царської вла-іп І. І Пльгук у біографічній повісті про автора “Енеїди” іробив спробу витлумачення їх як іронічну передачу офіційного ставлення тогочасного реакційного суспільства, точніше, аракчеєвщини, до боярської фронди. Саме н колі офіцерів, які критично ставляться до заходів ноною імператора Павла І, Котляревський читає наведену строфу, Чуються репліки:
“- Здорово вліпив!
– Обрізать ніс і вуха! Залишить тілький мідний лоб і свинячу потилицю, як в Аракчєєва!
– Ха-ха-ха…
– Правильно!
– Просимо ще Івана Петровича!”
Звичайно, не виключене припущення, що згадані рядки з четвертої частини “Енеїди” писалися або в часи аракчеєвщини, царювання Павла І (1796-1801), або незабаром після його вбивства гвардійськими офіцерами з кола придворної аристократії.
Разом із тим не можна не відзначити, що бурлескно-травестійна Природа поеми зобов’язувала автора іронічно зображувати як самого царя Латина, так і його вельмож (“на йолопів були похожі”). І тільки далі, де Котляревський змалював формування латинських (читай: “козацьких”) полків, він інколи відходить від жартівливого тону, підносячись до пафосу (“Так вічной нам’яті бувало…”).
“Енеїду” Котляревського справедливо називають енциклопедією українського побуту. Хоча у провідних образах показано, зрештою, українські типи й характери, але імена їх, згідно з античною й травестованою фабулою, письменник повинен був зберігати традиційні: Еней, Анхіз, Дідона, Юнона та іп. Але Котляревський відступав від римського зразка і показував українців у типових обставинах їхнього життя. Візьмімо тих людей, яких Еней зустрів у пеклі. М. Осипов серед друзів і знайомих Енея називає Сарпедона, Антенора, Медона, Партенопея, Адраста, Главка, їідея й Дейфоба. Як бачимо, всі античні імена. А ось у Котляревського.
(Еней)
Знайшов з троянців ось кого: Панька, Терешка, Шеліфона, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Іська і Феська, Стецька, Ониська, Опапаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій І всі троянці, що втопились, Як на човнах з ним волочились, Тут був Вернигора Мусій.
Жодного античного імені. Так само українські портрети дійових осіб переважно зовнішні. Ось портрет типової української дівчини тих часів: наріччям, І. Срезневський у листі до І. Снєгірьова посилається серед інших українських письменників на Котляревського І82.
Невідомий нам автор у газеті “Северная пчела” (1849) (можливо, той же С. Стеблін-Камінський, який виступив того ж року у “Полтавских губернских ведомостях”) писав про “Енеїду”, що вона “далеко перевершила подібного роду пародію Осипова, давно всіма забуту. В своїй переробці Котляревський мало наслідував латинський текст поеми, а більше зображував життєвий побут малоросіян. Легкість розповіді, вірність фарб, непідробний, пезрівняний комізм “Енеїди” були в повній мірі нові, чарівні. Можна сказати, що Котляревський перший поклав основу тим чудовим творінням, які пізніше вийшли з-під пера Основ’яненка, Гоголя та інших, що черпали з одного з ним джерела розкішної природи і багатого повір’ями та легендами південноросійського краю” !83.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)