Світанок у степу ( твір-опис)
Глибока ніч накрила своєю чорною шапкою землю. Навіть цвіркуни замовкли, не доспівавши своїх развеселых пісень. Так тихо, що чутно, як теплий дим від нашого багаття торкає довірливі листи акацій. Ми мовчимо, вслухуючись у потріскування дров, що згоряють,
Ніч у степу. У моєму серці – спокій і нескінченна відкритість миру. Ми із друзями прийшли сюди, щоб зустріти схід сонця. Над головою – розсип незліченних скарбів. Чиясь щедра рука закинула монети, дорогоцінні камені й цілі злитки золота високо в небо так, що вони назавжди прилипли до небозводу,
Жовте сліпе око місяця вп’явся зверху на наш табір, і від цього погляду по спині біжать мурашки. Такий уважної, гордовитої й подавляюще-величезного місяця нізащо не побачиш у місті. Від цього пильного погляду зірки зриваються з неба й, обретя довгоочікувану волю, несуться за обрій. Зірки-Мандрівники, звезды-пилигри-мы. Зірки, схожі на людей і в той же час зовсім інші. Легкий вітер торкає ковила, колише трави, і їхній запашний аромат, немов сон заспокоєної землі, піднімається нагору.
А в височині, у небі літні заходи зливаються в молочно-білу напівпрозору ріку, що розлилася,
Світає. Повільно відступає ніч, несучи із собою запашну тишу. Свист і трелі птахів, що прокидаються, наповнюють степ якимсь дзвенячим невидимим життям. Очікування зависло в
(2 votes, average: 2.50 out of 5)