“Свіча горіла на столі…”(сприйняття, тлумачення, оцінка віршів з роману Б. Пастернаку “Доктор Живаго”)
Роман “Доктор Живаго” створювався Б. Пастернаком у післявоєнне десятиліття, коли письменник був повний надій на зміни в житті, на припинення масових репресій, на свободу особи від гніта держави. Але вчасно завершення роману (1956 р.) очікуваних змін не відбулося, навпроти, підсилилося цькування письменника. У цей час Б. Пастернак напише: Я пропав, як звір у загоні. Десь люди, воля, світло, А за мною шум погоні, Мені назовні ходу немає… Що ж зробив я за капость, Я вбивця й лиходій? Я увесь світ змусив плакати Над вродою землі своєї
Роман починається
Так задається загальний трагічний тон оповідання, адже звучить прізвище головного героя. Але ховають його мати, і ми зустрічаємося з майбутнім доктором Юрієм Андрійовичем Живаго на похоронах його матері. Перед читачами в романі проходить Історія життя декількох сімей; доля цих людей безпосередньо пов’язана з історією нашої країни. Але є в романі ще один план, пов’язаний з духовним життям доктора, що представляється нам і як історія самого письменника
Важливу
” Цей другий план містив у собі щось середнє між самим Пастернаком, Блоком, Єсеніним і Маяковським. І дійсно, у поезії доктора Живаго ми можемо знайти образи й інтонацію, стилістику віршів цих поетів. У романі зустрічаються вказівки на обставини виникнення задуму тих або інших віршів
Одне із самих знаменитих віршів доктора Живаго “Зимова ніч”. Образ свічі, що з’являється на сторінках роману, стає символічним. Напередодні Різдва Юра зі своєю дружиною Тонею проїжджали по Камергерскому. Живаго думав про Блок, що здавався йому уособленням Різдва у всіх областях росіянці життя
“Раптом він звернув увагу на чорну шпару, що протанула, у крижаному наросту одного з вікон. Крізь цю шпару просвічував вогонь свічі, що проникав на вулицю майже зі свідомістю погляду…” У цей час у свідомості Юрія Живаго складаються вірші: “Свіча горіла на столі. Свіча горіла…” як початок чогось неясного, що неоформились, у надії, що продовження прийде саме собою
“Свіча горіла” було в Пастернаку й первісною назвою роману. Це символ поетичного дарунка Живаго й любові: На осяяну стелю Лягали тіні, Скрещенье рук, скрещенье ніг, Долі скрещенье. Цей вірш згадує Лара, бачачи померлого Живаго, і перед нею вся її історія любові з Юрою, з яким вони “дихали тільки цією спільністю”. Разом з “Зимовою ніччю” Живаго відредагував і записав “Рождественську зірку”, що розповідає про народження Христа. От Віфлеємська зірка, “полум’яніюча, як стіг, осторонь від неба й Бога”, три звіздарі, що спостерігають небесне чудо, И дивним виденьем прийдешньої пори Вставало вдалині все пришедшее після.
Всієї думки століть, всі мрії, усі світи, Все Майбутнє галерей і музеїв, Всі витівки фей, всі дела чарівників, Всі ялинки на світі, всі сни дітвори. Ми бачимо прекрасної дитини, “сяючого, у яслах з дуба, як місяця промінь в углубленье дупла”. На його матір, діву Марію, відсунувши волхва, як гостя, дивилася Рождественська зірка
У циклі віршів доктори Живаго кілька віршів, присвячених православним святам, а також взагалі темі Христа. Таким чином, у них перехрещуються Теми загальнолюдські й особисті. Вірша “Вітер” і “Хміль” Юрій Живаго пише вночі, дивлячись на сплячу Лару: “У вчорашніх начерках йому хотілося засобами, простотою доходящими до белькоту й, що граничать із задушевністю колискової пісні, виразити свій змішаний настрій любові, і страху, і туги, і мужності, щоб воно вилилося як би крім слів, саме собою”.
Вітер шукає слова для пісні колискової, розгойдуючи ліс і дачу, а хміль, що перевив кущі, сп’яняє героїв, що ится захисти від негоди, і Він пропонує: Ну так краще давай цей плащ Завширшки під собою розстелимо. Перший і останній вірші Юрія Живаго перегукуються. В “Гамлеті” автор осмислює долю людини. Ліричний герой цього вірша, що несе в собі думки й ідеї свого покоління, “виходячи на підмостки життя”, розуміє, що йому доведеться “випити свою чашу” позбавлень, горя й страждань. Він просить: “Авва Отче, чашу цю мимо пронеси”, Але продуманий розпорядок дій, И невідворотний кінець шляху
Я один, все тоне у фарисействі. Життя прожити – не поле перейти. Так, людині прийде пройти свій життєвий шлях, яким би він не був брехливим і несправедливим
В останньому вірші “Гефсиманский сад”. – історія Христа, що решили прийняти те, що написано в книзі життя. Відданий Іудою, він говорить Петру: Ти бачиш, хід століть подібний до притчі И може зайнятися на ходу. В ім’я страшного її величья Я в добровільних борошнах у труну зійду. Звучить у цьому вірші й тема вічного суду, коли на суд Христа “столетья попливуть із темряви”, і тоді кожному віддадуть по заслугах
Так у романі зливаються особисті й суспільні теми, людське й елементи християнської образної традиції, що дозволяють розширити рамки автобіографічного аспекту. Глибокі філософські міркування відбилися в циклі віршів доктори Живаго, що завершують роман. Зв’язок, що виник між часом Христа і Євангелія й сучасністю, проясняє ідеї роману про єдність усіх: людей і природи, долі людини й історичних подій, про християнське розуміння любові й боргу. І чується в ньому пастернаковская віра в життя й волю, що звучить у фіналі роману: “Постарілим друзям у вікна здавалося, що ця воля душі прийшла, що саме в цей вечір майбутнє розташувалося відчутне внизу на вулицях, що самі вони вступили в це майбутнє й відтепер у ньому перебувають”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)