“Маленькі трагедії” були написані Пушкіним у період Болдинской осіни (1830 рік). Цей добуток займає дуже важливе місце у Творчості поета, тому що після “Бориса Годунова” (1825 рік) з його монументальністю Пушкін створює короткі сцени з невеликим числом діючих осіб. “Маленькі трагедії” – це цикл п’єс, що складає із чотирьох трагедій: ” Скупий лицар “, ” Моцарт і Сальери “, “Кам’яний гість”, “Бенкет під час чуми”. Але на мій погляд, найважливішої по проблематиці є “Моцарт і Сальери”.
Це єдина трагедія,
де створені образи не вигаданих, а реальних історичних осіб. Але пушкінський Моцарт так само далекий від реального, як і весь сюжет трагедії, заснований на легенді, по якому нібито Моцарт був отруєний Антонио Сальери, що питали до нього пекучу ненависть. Ця ненависть Сальери грунтувалася на заздрості, тому основною темою трагедії є Тема твору заздрості. Не зрячи Пушкін спочатку назвав свою трагедію “Заздрість”. Але в Пушкіна в цій легенді важлива не мораль, а дуже складна проблема художника – творця. Адже заздрість Сальери належить не тільки йому одному, але й Моцарту, і самому Пушкіну. Осипнув
Мандельштам писав: “У кожному поеті є й Моцарт, і Сальери”. Моцарт – це луна Сальери, а Сальери – луна Моцарта. Особливо яскраво це видно завдяки одній фразі, що говорять обоє героя, але з різною інтонацією. Моцарт запитує: “А геній і лиходійство – дві речі неспільні. Не правда ль?” Сальери затверджує: “Геній і лиходійство дві речі неспільні. Неправда…” Дзеркальність героїв позначилася й у головному – у заздрості. Пушкіна зобразив Моцарта чарівною, таємничою людиною, уміло викликаючи інтерес до героя. Він привабливий таємницею, которою обкутаний, а Сальери – як на долоні. Він складний, але інтелектуально, а не по-людському. Моцарт же складний і двозначний саме по-людському, двозначно й сама його поява. Сальери тільки що закінчив міркувати про те, чому він заздрить своєму кращому другові, інтелектуально обгрунтовуючи свою заздрість: мені, трудівникові, дисциплінованому ремі – сленнику, так важко дається натхнення, а в “гуляки дозвільного” усе виходить без праці. У цей момент з’являється Моцарт, що розповідає про сліпого скрипаля в трактирі, і заздрісникові Сальери “приємно” почути, що популярність його друга захоплює й трактир, і злиденних музикантів. Сальери міркує, чи свідомо знущається Моцарт або це в нього виходить випадково. Він роздратований, і роздратування це викликано, може бути, тим, що в трактирах грають музику Моцарта, а не Сальери, або його вивела з рівноваги погана гра сліпого музиканта. А може бути, роздратування викликане тим, що він не може зрозуміти, чи чув Моцарт його чи міркування ні? І Сальери кричить на скрипаля, тому що намагається довести й Моцарту, і собі, що не заздрить йому: Мені не смішно, коли маляр негідний Мені бруднить Мадонну Рафаеля, Мені не смішно, коли фігляр знехтуваний Пародією безчестить Алигьери. Сальери бачить і розуміє, що для аристократа, небожителя Моцарта всі люди однакові: і скрипаль трактирний, і вчений композитор Сальери. Це ображає його тому, що він у Пушкіна – “робочий кінь” мистецтва, трудівник, що переборює самого себе, свою слабість, лінь, невміння. У першій сцені Сальери по пунктах обгрунтовує своє рішення: Моцарт повинен умерти. У другій сцені Моцарт говорить тільки про смерть: він почуває, що вмре. Він розповідає Сальери про людину в чорному, котрий замовив йому “Реквієм”. Ця людина викликає в Моцарта страх, імовірно, тому що душу великого музиканта відчула в ньому вісника смерті. “Чорна людина” у творчості Пушкіна має свою багатолику генеалогію. Всі поеми, драматичні сцени, казки й повести в задумі зв’язані однією ознакою – вторгненням сверхъестест – венної, потойбічної сили в життя людини. Часто вона виступає у вигляді долі, що вибирає серед людей своїх посередників, провідників потойбічної волі. Всі оповідання про “чорну людину”, про “Реквієм”, Сальери сприймає як нагадування про прийнятому їм рішенні й намагається повести розмову убік: И, повно! що за страх дитячий? Розсій порожню думу. Бомарше Проказував мені: “Слухай, брат Сальери, Як думки чорні до тебе прийдуть, Откупори шампанського пляшку Иль перешануй “Одруження Фігаро “. Пружина сценічної дії – у заздрості Сальери до Моцарту й Моцарта до Сальери, але Сальери заздрить геніальності свого друга, а заздрість Моцарта дитяча, дрібна (він скривджений, що Бомарше ніяк не відгукнувся про його оперу “Одруження Фігаро”). Подальша розмова про вбивство, доконаній Бомарше, знаменний, і ця розмова завершується заявою Моцарта: “Він же геній, як ти так я”. Друга частина фрази – майже відверта провакация: “А геній і лиходійство – дві речі неспільні. Не правда ль?” Сальери наприкінці викликує: “Неправда: а Бонаротти?”
Але спочатку він обмірковує свою дію й відповідь. Сальери – логік, експериментатор, раціоналіст, йому не потрібні земні царства, а потрібна справедливість. Він не розуміє, чому він не геній, як Моцарт, хоча докладає величезних зусиль і величезну працю для того, щоб домогтися цього. Моцарт відповідає на його болісні міркування утвержде – нием, що геній не здатний на лиходійство. Після відходу Моцарта, Сальери запитує сам себе: “Але ужель він правий, і я не геній?” І Сальери залишається з недозволеною проблемою справедли – вости. Пушкіна написав не байку про покараного заздрісника, а притчу про мистецтво, створивши архітипи художників: легені, натхненного Моцарта й важкого трудяги Сальери. Насправді ж не позаздриш ні тому, ні іншому, тому що вони обоє заздрять друг другові
(2 votes, average: 4.50 out of 5)